6. Поговоримо про тебе?

[МЕЛІСА ВЕЙЛ] 

Нарешті все закінчилося. Я дійсно врятована? Думаю, що так. Операція пройшла успішно, лікар сказав, що я можу починати потороху повертатися до звичного життя. Ще потрібно буде ходити на обстеження задля безпеки, але прогнози чудові, тож лікар сказав, що це більше формальність, аніж обовʼязкові процедури. 

— Я буду зайнятий до вечора, — говорить Деймонд, як тільки ми заходимо до будинку. — Як буде щось потрібно, то дзвони Ніколасу. Він буде у будинку. 

— Гаразд. 

Залишивши мої речі у вітальні чоловік зник. Вочевидь у нього дійсно термінові справи, бо я навіть не зрозуміла коли він пішов. Відійшла попити води, а коли повернулася до вітальні, то його вже не було. 

Я повернулася до кімнати й увімкнула телевізор на фоні, аби трохи перебити свої власні думки. 

Та нічого не вийшло. 

Я продовжувала думати про те, що тепер я здорова. І хоч зараз я цього ще не відчуваю повноцінно, але це дійсно так. Тепер мені потрібно ідеально відіграти роль дружини. Він врятував мене, а я допоможу йому.

От тільки я нічого не знаю про чоловіка. Тільки погані чутки, що розпустили місцеві. 

Якщо я попрошу його розповісти про себе, чи не буде це грубо? Думаю, що ні. Це ж цілком логічно, що я маю краще його пізнати, аби не завалити прикриття. 

Тоді поговорю з ним, коли він повернеться. 

Фільм був не цікавий, але я продовжувала дивитися, бо більше робити було нічого. 

Думки потроху відійшли на другий план і я просто дивилася фільми. 

Вейла не було доволі довго. Я навіть у Ніколаса питала коли він буде, але він нічого не відповів, лише розвів руками. І це змусило мене ще більше почати хвилюватися, та я нічого не могла зробити, бо навіть номеру телефону фіктивного чоловіка в мене немає. 

Було вже за північ, коли я почула, як відкриваються вхідні двері. Вікна моєї кімнати виходила на внутрішній двір, тож я змогла подивитися, хто прийшов. Це був Деймонд. Виглядав він дуже втомленим. Чи варто мені зустріти його? 

Не довго думаючи я вийшла з кімнати і пішла до вітальні. 

— Мелісо? — чоловік зупинився. — Ти чому не спиш? 

— Чекала на тебе, — відповідаю чесно. — Хочу поговорити. 

— Чи може це зачекати до ранку? Я втомився. 

Я зробила крок назад й опустила погляд. 

— Так… Це не терміново. 

— Точно? — Вейл опинився біля мене. — Якщо у тебе щось болить, або… 

— Ні, все гаразд! Дякую, що оплатив операцію. 

Думаю, це не останній раз, коли я подякувала йому. Він дійсно мій рятівник. 

— Це умови нашого договору, тож інакше й бути не могло, — говорить Деймонд відсторонено. 

— Точно… Йди відпочивай, — дивлюсь на нього. — Я просто хотіла поговорити про тебе.

— Про мене? 

Чоловік здивовано піднімає брови. І чомусь це здається мені кумедним, тож доводиться стримувати усмішку. 

— Я не хочу підвести тебе у нашому договорі, — роблю акцент на слові. — Мені потрібно краще пізнати тебе, щоб грати роль дружини… Бо це дивно, якщо я не буду знати банально того, коли в тебе день народження. 

Чоловік проводить рукою по волоссю і потім киває головою. 

— Добре. Зранку приходь у мій кабінет, там поговоримо. 

— Добре, — неочікувано посміхаюся. 

Чомусь я думала, що він відмовиться від цього, або почне злитися. Та цього не сталося і я відчуваю полегшення. 

— Добраніч. 

— Добраніч. 

Ми розходимося по кімнатах і я майже одразу поринаю у сон. 

Зранку я прокидаюсь у підозріло гарному настрої. Одягаюсь і йду до кухні. Сніданок вже готовий і стоїть на столі. Цікаво, хто тут готує? Навряд чи це робить Ніколас. Він охоронець, і можливо, друг Деймонда. Отже, тут точно має бути кухарка, або домогосподарка. Або і та, і та. Потрібно запитати у Вейла про це. 

Узявши тост я попрямувала до кабінету чоловіка. Двічі постукала в двері і увійшла, почувши дозвіл. 

— Добрий ранок, — вітаюсь першою. 

— Добрий ранок, — відкладає планшет в сторону. — Ти як себе почуваєш? 

— Все нормально, — сідаю на стілець навпроти його столу. — Нічого не болить. 

— Зрозумів. 

— Ти казав, що ми поговоримо про тебе, — нагадую, відкушуючи шматочок тосту.

— Казав, — Деймонд відкидається на спинку крісла. — І що саме ти хочеш знати?

— Усе.

Чоловік дивиться на мене кілька секунд, а потім ледь помітно піднімає кутик губ.

— Усе? Мелісо, ми тут до вечора сидітимемо.

— Я можу виділити на тебе стільки часу, скільки буде потрібно, — відповідаю з усмішкою.

— Який щедрий жест із твого боку.

— Не знущайся. Я серйозно.

— Я теж.

Я закочую очі. Здається, наша розмова буде складнішою, ніж я собі уявляла.

— Гаразд. Почнімо з простого. Скільки тобі років?

— Тридцять два.

— Коли день народження?

— Чотирнадцятого листопада.

Я одразу запам’ятовую дату. До листопада ще далеко, але тепер принаймні не доведеться вигадувати щось, якщо хтось раптом запитає.

— Улюблений колір?

— Чорний.

— Це я вже помітила, — киваю на його сорочку. — Ти взагалі носиш щось іншого кольору?

— У мене є сіра сорочка.

Я не стримую сміху.

— Неймовірно! Такий широкий гардероб.

— Ти завжди така балакуча зранку?

— Тільки коли намагаюся врятувати наш шлюб.

— Наш фіктивний шлюб, — уточнює він.

— Я пам’ятаю.

Чомусь ці слова трохи псують мені настрій. Звісно, я пам’ятаю. Як я взагалі можу забути, що наші стосунки почалися з договору? Просто іноді мені хочеться вдавати, що все трохи інакше.

— Добре, — повертаюся до запитань. — У тебе є брати чи сестри?

— Ні.

— А батьки?

Обличчя Деймонда змінюється ледь помітно, але я все одно це помічаю. Його погляд стає холоднішим, а пальці, що досі лежали на столі, повільно переплітаються.

— Батька немає. Мати живе в іншому штаті.

— Ви не спілкуєтеся?

— Рідко.

Я киваю, не наважуючись розпитувати далі. Не хочу лізти туди, куди мене не запрошували. До того ж я сама не надто люблю говорити про свою родину, тож чудово розумію його небажання ділитися особистим.