5. Операція

[ДЕЙМОНД ВЕЙЛ] 

Коли Меліса втратила свідомість, я відчув щось дивне... Невже я злякався за чиєсь життя? Та ні. Я просто злякався, що не зможу знайти іншу дівчину на роль моєї дружини. Тим паче, коли її вже бачив Річард. 

— Операція успішна, — говорить лікар, що робив її. — Ваша дружина стабільна. Як тільки вона прийде до тями я зможу сказати більш точно про її стан. 

— Зрозуміло. Дякую. 

Ми обмінюємося рукостисканнями і я виходжу з його кабінету. Коли я Мелісу закінчили оперувати я був на онлайн конференції, тож тільки за дві години зміг дізнатися про її стан. 

Ніколас стояв біля дверей. 

— Що сказав? 

— Меліса стабільна, але більш точно буде відомо, коли вона прокинеться, — відповідаю монотонно. 

— Потрібно щось привезти для неї? 

— Поки що нічого. Хіба що одяг, але навряд чи вона зараз про це думає. Замов щось поїсти, я вже кілька годин нічого не їв.

— Ти серйозно? — Ніколас дивиться на мене так, ніби я щойно запропонував влаштувати вечірку в лікарняній палаті. — Вона щойно перенесла операцію, а ти думаєш про їжу?

— А що я маю робити? Сидіти біля її ліжка й тримати за руку? — криво всміхаюся. — Я не лікар, Ніколасе. І навіть якби був, сумніваюся, що міг би зробити щось краще за тих людей, яким я заплатив за її операцію.

— Ти міг би хоча б поцікавитися, чи їй щось потрібно.

— Вона непритомна. Як ти пропонуєш мені це з’ясувати?

Ніколас закочує очі, а я дістаю телефон.

— Гаразд. Замовлю їй щось, коли прокинеться. А поки нехай привезуть каву, сендвічі й воду. І запитай у медсестри, чи можна їй буде їсти відразу після пробудження.

— Сам запитай, — кидає він. — Ти ж у нас чоловік.

— На папері, — нагадую йому.

— Поки що.

Я кидаю на нього попереджувальний погляд, але він лише посміхається. Ніколас завжди вмів випробовувати моє терпіння. Напевно, саме тому я досі його не звільнив.

За пів години нам привозять їжу. Я встигаю випити каву, з’їсти сендвіч і відповісти на кілька робочих повідомлень, коли до палати заходить медсестра.

— Ваша дружина почала приходити до тями, — повідомляє вона. — Але їй потрібен спокій. Не ставте багато запитань і не змушуйте її розмовляти, якщо вона не матиме сил.

— Зрозумів.

— І поки що жодної їжі без дозволу лікаря. Спочатку перевіримо її стан.

Вона йде, а я відкладаю телефон.

Чудово. Тепер доведеться ще й стежити, щоб вона не вирішила, ніби може самостійно встати й піти звідси.

Меліса розплющує очі хвилин через десять. Спочатку повільно кліпає, ніби намагається зрозуміти, де перебуває, а потім повертає голову в мій бік.

— Деймоне? — її голос ледь чутний.

— Я тут.

Вона намагається підвестися, але відразу морщиться.

— Не рухайся, — кажу я, підходячи до ліжка. — Ти щойно перенесла операцію.

— Я знаю, — шепоче вона. — Просто… я хотіла побачити тебе.

Я на мить затримую на ній погляд. Цікаво.

Ми знайомі лише два дні, а вона вже дивиться на мене так, ніби я єдина людина у світі, якій вона може довіряти. Можливо, річ у тому, що я погодився оплатити її операцію. Звичайно, Ніколас перевірив її, та її коло оточення, тож мені прекрасно відомо, що я був дійсно єдиним, хто врятував би життя. Але у будь-якому разі я не збираюся робити поспішних висновків.

— Як почуваєшся?

— Наче мене переїхала вантажівка, — ледь усміхається вона. — Але я жива?

— Як бачиш.

— А операція?

— Успішна. Лікар сказав, що твій стан стабільний. Більше він зможе розповісти після додаткових перевірок.

Вона заплющує очі й видихає. Я помічаю, як тремтять її губи.

— Дякую, — шепоче Меліса. — Я не знаю, як тобі віддячити.

— Поки що ніяк. Тобі потрібно одужати.

Вона знову дивиться на мене. У її погляді стільки тепла, що я мимоволі відводжу очі.

Чорт забирай. Я не звик до такого.

— Ти щось їла? — запитую, аби змінити тему.

— Ні. Але я не голодна.

— Це не означає, що ти можеш не їсти взагалі.

— Деймоне, я щойно прокинулася після операції.

— І я не пропоную тобі з’їсти цілу курку. Просто хочу знати, що ти зможеш їсти, коли лікар дозволить.

Вона ледь усміхається.

— Ти завжди такий турботливий?

— Я завжди такий практичний.

— Звісно.

У її голосі звучить ледь помітна насмішка. Схоже, наркоз не позбавив її здатності жартувати.

— То що ти любиш? — повторюю запитання.

— Пасту. Але без грибів. Терпіти їх не можу. І не люблю цибулю, якщо вона великими шматками. А ще…

Вона раптом замовкає, ніби усвідомлює, що говорить забагато.

— Що ще? — запитую я.

— Нічого. Це дурниці.

— Меліса, я запитав, що ти любиш їсти, а не попросив розкрити державну таємницю.

Вона тихо сміється, але відразу морщиться й торкається скроні.

— Не сміши мене. Болить.

— Тоді не смійся.

— Дуже дякую за пораду, Деймоне.

Я дістаю телефон і відкриваю застосунок доставки.

— Паста без грибів, без великих шматків цибулі. Щось іще?

— Ти справді збираєшся це запам’ятати?

— Я збираюся замовити тобі їжу. Не ускладнюй.

Вона відводить погляд, але я встигаю помітити її усмішку.

— Я люблю полуничний йогурт, — тихо додає вона. — І чай. Тільки не надто міцний. Каву я майже не п’ю.

— Каву не п’єш? — перепитую, здивовано піднявши брову. — Як ти взагалі виживаєш?

— Уявляєш, люди можуть жити без кави.

— Звучить як сумнівна теорія.

Я замовляю для неї кілька варіантів їжі, але перед тим уточнюю в медсестри, що саме їй дозволено після операції. Пасту доведеться відкласти до повернення додому, а поки що, якщо лікар дозволить, їй принесуть щось легке.

Коли я повертаюся до ліжка, Меліса вже заплющила очі.

— Заснула? — тихо запитую.

— Ні, — відповідає вона, не розплющуючи їх. — Просто відпочиваю.

— Тоді відпочивай. Я нікуди не йду.

Слова злітають із моїх губ раніше, ніж я встигаю подумати, як вони прозвучать.