4. Знайомство

Ми їхали додому, і я не могла припинити дивитися на свою каблучку. Чомусь я взагалі не думала про те, що ми будемо їх одягати, але ж для правдоподібності брехні це потрібно. Каблучка була гарна. Навіть занадто гарна.

— Не подобається? — Чоловік помітив, що я розглядаю її.

— Що? — дивлюся на нього. — Подобається… Вона дуже гарна.

— Ти не повинна носити її постійно, якщо не хочеш. Головне, щоб люди бачили. Вдома можеш знімати.

Він вимовляє ці слова максимально беземоційно. Воно й не дивно, бо ми лише рятуємо одне одного. Наш контракт триватиме календарний рік. Далі ми забудемо одне про одного.

— Я боюся, що можу загубити її, якщо зніму, тож краще не буду цього робити…

Вейл ніяк не реагує на мої слова, тож я повертаю голову до вікна й мовчки спостерігаю за пейзажами.

Після повернення до будинку я не знала, куди мені йти, тож зупинилася посеред вітальні.

— Що таке? — Деймонд зупиняється поруч зі мною. — Тобі погано?

— Ні… Я просто не розумію, куди мені йти далі. Ми ж ніби пара, тож чи повинна я… — замовкаю, бо не розумію, як краще сказати.

— Спати зі мною? — На обличчі чоловіка з’являється нахабна посмішка.

— Ви не так зрозуміли…

Вейл робить крок до мене, і ось ми знову стоїмо занадто близько одне до одного. Посмішка досі на його обличчі.

— Послухай, Мелісо, — він торкається пальцями мого підборіддя й піднімає мою голову, щоб я дивилася на нього. — Я вже сказав, що не купую твоє тіло. Я купив тебе як людину, яка має відіграти роль моєї дружини. Для любовних утіх у мене є інші жінки.

Деймонд прибирає руку від мого обличчя, але я продовжую дивитися на нього.

— Якщо тобі не подобається гостьова кімната, то в будинку є ще три вільні. Обирай будь-яку.

Чоловік більше нічого не каже. Просто йде до свого кабінету, а я залишаюся стояти посеред вітальні.

Та це триває недовго. Я тікаю, щойно чую дзвінок у вхідні двері.

Тільки-но опинившись у кімнаті, я відчуваю, як сильно б’ється моє серце. Чому? Я злякалася, що мене тут побачать? Чи того, що це міг бути хтось поганий? Не знаю.

Гостьова кімната розташована не так далеко від вітальні, тож я прикладаю вухо до дверей і починаю підслуховувати, що ж там відбувається.

Спочатку було тихо. Потім я почула кроки, а вже потім — розмову, з якої зрозуміла, що до Деймонда прийшов якийсь діловий партнер.

Але я настільки захопилася підслуховуванням, що не відразу зрозуміла, що хтось підійшов до кімнати. А коли зрозуміла, було вже пізно, бо двері відчинилися, і я буквально випала з них в обійми чоловіка.

Це був Вейл.

— Що ти робиш? — Він дивився на мене, поки я обіймала його за талію.

— О, чорт! — відпускаю чоловіка. — Вибач…те.

Мені було максимально соромно, тож я просто заплющила очі, аби не бачити його розгніваного погляду.

— Кхм… Прийшов мій партнер, тож тобі потрібно вийти й привітати його як моя дружина. Але зміни одяг, — я розплющую очі й бачу, що він оглядає мене з ніг до голови. — Моя дружина так не одягалася б.

— Гаразд.

Двері зачиняються. Я стою з відчуттям, ніби мене брудом облили. Чим мій одяг поганий?

Хіба мені не повинні були спершу зробити операцію, а вже потім я мала знайомитися з його партнерами? Нічого не розумію, але підходжу до своєї сумки з речами й дістаю звідти єдину річ, яка може відповідати поняттю «стиль дружини Деймонда Вейла». Чорну мінісукню на тонких блискучих бретелях.

Я поспіхом перевдягаюся, потім роблю швидкий макіяж і, взявши мобільний телефон, виходжу з кімнати.

Я нервую навіть більше, ніж очікувала. Раптом він здогадається, що ми не пара? Що я знаю Вейла лише другий день? Що робити тоді?

Перш ніж увійти до вітальні, я міцно стискаю руки, роблю глибокий вдих і заходжу.

— Любий, як ви тут? — натягую максимально приємну посмішку. — Я трохи затрималася, вибач.

Деймонд дивиться на мене, і я не можу зрозуміти його погляду. Невже сукня погана?

— Нічого, — нарешті промовляє він. — Ходи до мене.

Простягає руку, і я роблю, як він каже. За мить я вже опиняюся на дивані, занадто близько до чоловіка. Однією рукою він обіймає мене за плечі, а іншою тримає за руку.

— Річарде, це моя кохана дружина Меліса, — чоловік дивиться на мене так, ніби справді кохає.

— Приємно познайомитися, Мелісо.

Я нарешті згадую про те, що навіть не подивилася на того, хто прийшов.

— Дійсно не очікував, що така людина, як Деймонд, одружиться.

— А що не так із ним? — запитую, але лише потім розумію, що ляпнула.

— Кхм… Ви не так зрозуміли, — натягнуто посміхається Річард. — Просто всі думали, що Вейл одинак.

— Але, як бачите, це не так, — відповідає чоловік і притискає мене ще сильніше до себе. — Я знайшов ту, хто стала моєю дамою серця.

— Я радий за вас. Ваша дружина дуже гарна.

Далі вони говорять на різні теми, у яких я нічого не розумію. Мені стає настільки тепло й затишно в обіймах Деймонда, що я навіть забуваю про страх, який відчувала перед тим, як вийшла сюди.

— Тоді я чекатиму на вас на вечерю, — Річард встає з дивана. — З вашою дружиною, звичайно.

— Ми обов’язково прийдемо. Це буде наш перший спільний вихід, тож таке не можна пропустити, — я відчуваю якісь дивні нотки в його голосі. — Ніколасе, проведи його до виходу.

Охоронець киває й пропускає Річарда вперед.

Нарешті це закінчилося!

Щойно я хочу встати, як Вейл зупиняє мене, тягне на себе, і я падаю йому на коліна. Його погляд змінюється. Більше ніякої ніжності в ньому немає.

— Я не хотіла втручатися у вашу розмову, — починаю виправдовуватися. — Це вийшло випадково… Вибачте.

Деймонд нічого не каже, просто мовчки дивиться на мене.

— Тобто ти думаєш, — починає говорити впівголоса, — що саме так має одягатися моя дружина?

— Що? — опускаю погляд на сукню. — Занадто відкрита? Це єдине, що було…

— Мелісо, ти моя дружина, а не дешева повія!

— Вибачте.

— Більше ніколи її не одягай!