2. Угода

Зробивши глибокий вдих, я увійшла до кімнати. Це було схоже на робочий кабінет, тож, думаю, це саме він і є. Тим паче, що тут не було ні ліжка, ні дивана.

— Скільки? — чоловік пильно спостерігав за мною.

Його голос звучав чітко й грубо, тож мені довелося стиснути руки, аби приховати свій страх.

— Мені… Мені потрібно п’ятдесят тисяч, — промовляю майже впевнено.

Деймонд хмикає, але погляду не відводить.

— Ти ж знаєш, який відсоток доведеться сплатити при поверненні грошей?

— Великий.

Він знову хмикає, але цього разу відводить погляд.

— Твоя правда, — чоловік встає з-за столу. — Мій відсоток дуже… і дуже, — він крокує до мене, — високий.

Останнє слово промовляє, опинившись за кілька кроків від мене.

— Скільки? — намагаюся виглядати впевнено.

— Тридцять відсотків, — він робить ще один крок до мене.

Чорт! Якщо сума позики становить п’ятдесят тисяч, а відсоток — тридцять, то я маю повернути… шістдесят п’ять тисяч! Але ж ці відсотки не за один місяць. Якщо не виплачу вчасно, сума лише зростатиме.

— То що? — Він робить ще один крок до мене.

Тепер він стоїть занадто близько. Чи можу я зробити крок назад? Мені страшно перебувати так близько до нього. Але ще страшніше — розізлити його необачним рухом.

— Я згодна, — промовляю майже пошепки.

— Це не так працює… Я вирішую, чи давати тобі гроші, — його голос стає майже шепотом. — Тобі це зрозуміло?

— Так…

Я піднімаю на нього погляд.

Чоловік гарний, із цим не посперечаєшся. На вигляд йому не більше тридцяти років. Але його погляд… Він лякає.

— Навіщо тобі така сума?

— На операцію.

Брехати немає сенсу. Якщо я не виживу, то не зможу повернути гроші. А це ризик для нього.

— Хочеш щось змінити у своїй зовнішності?

Чоловік опускає погляд на мої груди, і тут я вже не витримую. Роблю крок назад і прикриваю їх руками.

— Що за дурість?! Ні!

Деймонд залишається на місці.

— На яку операцію тобі потрібні гроші, Мелісо?

Він знає, хто я. Що ж, я не здивована. У нього точно є досьє на всіх, хто живе в містечку.

— У мене менінгіома головного мозку, — впевнено кажу я. — Лікар говорив стільки дурних термінів, але єдине, що я запам’ятала, — якщо не зроблю операцію, то втрачу зір.

Чоловік робить два кроки назад, але продовжує дивитися на мене.

Він мовчить. Мабуть, вагається, чи варто позичати мені гроші.

— Зробимо так, — нарешті промовляє він. — Зараз я виділю тобі кімнату, щоб ти могла відпочити. А я поки подумаю й урахую всі ризики.

— Я можу почекати на вулиці…

— Зайди до мене, — чоловік говорить у рацію.

За мить до кабінету заходить той самий чоловік, який зустрів мене біля будинку.

— Відведи її до гостьової кімнати, а потім повернися до мене.

— Так, бос.

— Не варто, я можу почекати на вулиці…

Та мене ніхто й слухати не хоче. Охоронець бере мене під руку й виводить із кабінету.

Моя сумка з речами залишається там. Чи принесуть її мені? Боюся запитати, тому просто мовчки йду за чоловіком.

Гостьова кімната виявляється доволі великою. Я навіть здивована, бо думала, що це буде крихітна кімнатка з мінімальними зручностями. А тут є все необхідне. До того ж пахне дуже приємно — чимось ванільним.

Я сідаю на ліжко, яке виявляється неймовірно зручним.

Навіть занадто.

Уже за десять хвилин я починаю засинати, хоча й відчайдушно намагаюся боротися зі сном. Та бажання відпочити виявляється сильнішим, і я поринаю в сон.

Прокидаюся від того, що мені стає спекотно. Сонце світить просто на мене.

Позіхаю й підводжуся з ліжка. Перевіряю час.

08:45.

Невже ніхто не приходив? Чому мене не розбудили?

Виходити з кімнати — погана ідея, тож я йду до ванної, вмиваюся, а потім виходжу.

— Чорт! — скрикую. — Ви завжди так тихо ходите?!

У кутку кімнати стоїть охоронець, якого я бачила вночі.

— Ходімо зі мною. Бос чекає на тебе.

Він відчиняє двері й пропускає мене вперед.

Який джентльмен!

Коли я заходжу до кабінету Деймонда, його там немає. Охоронець повідомляє, що бос буде за кілька хвилин.

Моя сумка стоїть біля дверей. Видно, що в ній знову копирсалися.

Шукав документи з лікарні? Усе можливо. Вони там є. Чи були, якщо він їх забрав.

За хвилину з’являється Деймонд. Але цього разу він у спортивному костюмі. Уночі на ньому були сорочка й штани.

Чоловік мовчки сідає за стіл. Я вмощуюся навпроти нього.

— Скажу відверто, — починає він. — Давати тобі гроші в борг занадто ризиковано. Ми оцінили ризики, пов’язані з операцією, яка потрібна тобі, і вони високі. Ти можеш не вижити. До того ж п’ятдесят тисяч — це вартість операції в посередній лікарні.

— Ви не позичите мені грошей?

— Ні.

Його погляд холодний.

Він точно не з тих, хто діє за покликом серця. Дивлячись на нього зараз, я розумію, що він керується лише холодним розрахунком. Жодних імпульсивних рішень.

— Що ж… Я… Я тоді піду! — різко підводжуся зі стільця. — Вибачте, що відібрала у вас час!

Відвертаюся, щоб приховати сльози, й поспіхом прямую до виходу. Хапаю сумку й уже відчиняю двері, коли чоловік зачиняє їх назад.

— Що ви робите? — обертаюся до нього.

— Я не дозволяв тобі йти, — Деймонд буквально нависає наді мною, поки я стою, притиснута до дверей. — І я ще не договорив.

Мені доводиться поспіхом витерти сльози.

Невже я настільки відчайдушна, що плачу перед ним? Потрібно взяти себе в руки.

— Я уважно слухаю вас.

— Я справді не позичу тобі грошей, — він дивиться мені просто в очі. — Але маю іншу пропозицію.

Обличчя чоловіка й так занадто близько, та він нахиляється ще ближче й лише тоді продовжує:

— Стань моєю дружиною.

Від шоку я ледь не втрачаю рівновагу, але Деймонд встигає схопити мене за талію й притискає до себе.