1. Втеча

— Це її проблеми. Сама захворіла, а тепер гроші у нас просить!

— Лін, вона наша донька!

— І що? Я коли у неї просила про допомогу, вона що сказала?.. От тепер нехай сама розгрібає лайно, у яке втрапила!

Мені була зрозуміла поведінка матері. Але чому батько змовчав? Я думала, що він дійсно любить мене. Та я помилилася.

Навшпиньках я повернулася до своєї кімнати, щоб вони не знали про те, що я підслуховувала їхню розмову. Ще цього мені бракувало.

Сівши на підлогу, я сунула руку під ліжко і витягнула звідти стару, пошарпану коробку. Моя коробка спогадів і скарбничка. Я дістала звідти всі гроші й перерахувала.

— Чорт! — лаюся про себе і б’ю по матрацу.

У скарбниці лише триста десять доларів. Цих жалюгідних копій не вистачить на операцію.

Тиждень тому мені стало погано, і я потрапила до лікарні. Там я і дізналася, чому мені було так погано останнім часом.

— Пухлина стискає зорові шляхи. Ми вже бачимо зміни, і я не можу гарантувати, що зір відновиться повністю, якщо ушкодження прогресуватиме.

— А якщо я не зроблю операцію?

Лікар на мить замовк.

— Тоді ви ризикуєте втратити зір. І я не раджу вам чекати, доки стане гірше.

Ця клята операція коштує понад п’ятдесят тисяч доларів! Якого хріна ціна життя така велика?

І до того всього — потрібно їхати у Лос-Анджелес. Бо у цьому клятому містечку не роблять таких операцій.

Чи не простіше забити на це і померти?

Ні. Я не можу. Я ще не зробила все, що хочу. Моє життя не може закінчитися зараз. Не таким чином.

Діставши свою спортивну сумку, я поспіхом скинула туди найнеобхідніші речі й не забула про коробку спогадів. Я не хотіла йти, щоб бачили батьки, тож дочекалася темряви й тільки потім пішла.

Батькам я залишила папірець, де написала, що йду. Більше їм знати не потрібно.

Та якщо говорити відверто, то я і сама не знаю, куди мені йти. Де взяти таку суму грошей?

Холодне повітря ночі огортало мене, поки я крокувала порожньою вулицею. Очі вже пекли від сліз, та я не могла їх контролювати. Мені нічого не залишається, окрім сліз. Вони нічого не вирішать, та мені хоча б буде легше. Напевно, буде.

Єдиний і найгірший варіант, як врятувати себе, — це піти до Деймона Вейла. Людини, що тримає у страху весь Охай. Людини, чиї статки неможливо підрахувати. Але я знаю, що він дає гроші тільки під божевільні відсотки, а потім робить людей своїми рабами, якщо вони не можуть виплатити. Але останнє я чула тільки з пліток, бо особисто ніколи не бачила нічого подібного і немає підтвердження цим пліткам.

Та що мені залишається зараз? Нічого. Якщо хочу жити — потрібно йти.

На годиннику четверта година ночі. Чи відкриє він мені зараз? Навряд.

Паркан метрів під три перед його будинком. Ні чорта не видно. Я скидаю сумку з плеча під паркан і сідаю на неї. Зачекаю до ранку, а потім вже подзвоню.

Але сталося геть не так, як я планувала. За хвилину біля мене вже стояв чоловік, який направляв на мене зброю.

— Хто ти?! Чого тобі тут треба?

— Я прийшла до Деймонда Вейла…

— Чого тобі треба від нього?! — перебиває він, не даючи договорити.

— Гроші! Прийшла позичити.

Чоловік ще раз уважно оглянув мене, потім кивнув головою на мою сумку й запитав:

— Там що?

— Особисті речі, — відповідаю, досі стоячи з піднятими руками.

— Відкривай!

Що ж, я очікувала подібної зустрічі.

Нахилившись, відкриваю сумку. Чоловік ретельно копирсається в ній, а потім випрямляється.

— Зачиняй.

Роблю, як він каже.

— Тепер обличчям до стіни!

— А це навіщо?!

— Я повинен перевірити, чи немає в тебе зброї!

Я закочую очі й простягаю руки.

— Ви серйозно думаєте, що десь у легінсах чи майці я могла непомітно сховати пістолет?

— До стіни!

Стиснувши зуби, роблю, як наказав цей чоловік. Охорона у Вейла відмінна. Нічого не скажеш.

— Бос, усе чисто, — чоловік повідомляє через рацію. — Зрозумів.

Якусь мить він дивиться на мене. Я впевнена, що його погляд сповнений осуду. Та мені байдуже. Моє життя дорожче за дурнувату гордість.

— За мною!

Охоронець ховає пістолет і прямує до входу. Я ж беру сумку й іду за ним.

Деймонд прийме мене зараз? У такий час? Невже він не спав?

Будинок виглядає навіть гарнішим, аніж я собі уявляла. Воно й не дивно. Маючи такі статки, як у нього, можна дозволити собі будь-який ремонт.

За кілька хвилин ми зупиняємося перед дверима. Чоловік двічі стукає, потім опускає ручку й відчиняє їх.

— Заходь. Він чекає на тебе.

Ось і все. Дороги назад немає.