Розділ 11

Невелике багаття гріло мене всю ніч, майже до самого ранку. Приємний тягар у животі від ситної вечері розливався слабкістю по тілу. Ще якийсь час я боялася лягати спати, турбуючись про безпеку. Лякали не тільки непрохані гості − впевнена, Чорниш їх почув би задовго до мене − а вогонь, який потребував безперервного контролю. Соснові гілки надто ласа їжа для невеликого норовливого багаття. Але коли помаранчеві язички зменшилися, а сухе дерево під ними перетворилося на налите жаром вугілля, я піддалася слабкості й дозволила собі трохи подрімати.

Прокинулася за звичкою на світанку. Сонце тільки-но почало підійматися. Сам вогняний диск за густими стовбурами було не видко, але малинові смуги вже потяглися по небу і зафарбували багрянцем пишні, схожі на збиті вершки хмари.

− Доброго ранку, − весело привіталася з конячкою і вдихнула прохолодне, насичене ароматами лісу повітря.

Чорниш струснув гривою і блиснув оніксовим оком з-під густого чубчика. Я солодко потяглася, підійнялася на ноги, пройшла по галявині. Після вчорашньої вечері хотілося води. Але, на жаль, струмка поблизу не спостерігалося. Я ще вчора обнишпорила найближчі околиці й з сумом зрозуміла, що попити не вдасться ні мені, ні Чорнишу. Хоча кінь невелику кількість вологи міг отримати з соковитої трави, густо всипаної ранковою росою.

Довелося наслідувати його приклад і абияк вгамувати спрагу крапельками води, що осіли на широкому листі рясних лопухів. Я тихо хихикнула, на мить відчувши себе представницею лісового народу. Саме вони, якщо вірити легендами, воліли вживати тільки такий напій, а як їжу − квітковий пилок. Дурниці, звичайно. Але людям подобалося вірити у щось незвичне. Добре, що гриби я із завзяттям насмажила ще вчора, нанизавши їх на тонкі прутики. Чесно кажучи, без солі їхній смак був так собі, але вибирати не доводилося. Головне, що ними вийшло втамувати голод, інше хвилювало мало.

− Я на хвилинку відлучуся, − попередила Чорниша і пірнула за найближчі густі кущі.

Труднощі під час подорожі зовсім не бентежили. Все моє єство буквально співало в передчутті. Незабаром я побачу Тіто, одне з найбільших міст, побачу світ. Скільки всього чудового на мене чекає попереду. Невже такі неймовірні пригоди не варті того, щоб відмовитися від статусу коханки короля? Та навіть якби я була найжалюгіднішою і найбіднішою селянкою, не хотіла б почуватися чиєюсь річчю, іграшкою, розвагою…

“Ні за що!” − Чітко вимовила і сердито штовхнула трухлявий пень, що повстав у мене на дорозі, ніби підкріплюючи цим жестом свою тверду рішучість. Нехай Чорний Король шукає собі іншу забавку, у мене зовсім інші плани на власне життя.

Повернулась я на галявину в найвеселішому настрої. Усередині все кипіло і вирувало. Чорниш уже нетерпляче притупував копитом. Мені залишилося тільки зібрати мізерні пожитки й швиденько запхати в себе залишки вчорашньої вечері.

Я вже затягувала на шиї зав'язки надто величезного плаща, який так і намагався зіслизнути з плечей, коли відчула на собі чийсь погляд. Чорна тінь майнула за стовбурами дерев і розтанула в туманній темряві.

Мерзлякувато пересмикнула плечима і подивилася на Чорниша. Проте кінь був спокійний. А ось у мене всередині все дзвеніло від невідворотної небезпеки.

Я притулилася спиною до стовбура дерева і ще раз оглянула галявину. Сунула ліву руку в кишеню, судомно намацала ножа. Він трохи заспокоїв, хоча я розуміла, що ця жалюгідна залізяка зовсім нічого не зможе зробити проти дикого звіра.

Мимоволі згадалося, скільки разів я отримувала на пальцях від мадам Дюваль і старших черниць за те, що намагалася зробити все лівою рукою. Перед очима ніби з'явилося спотворене злістю обличчя мадам Дюваль.

− Гляньте-но, − єхидний голосок пролунав ніби справжній, а не в моїй уяві. – Це знак відступника. Гляньте! Виворітна сторона уже поставила на ній свою мітку. Ми неодмінно маємо щось з цим зробити!

І вони робили. День за днем, тиждень за тижнем.

У пам'яті виринали картинки з минулого... Прив'язана до стільця рука, щоб я не поривалася нею писати. Перемотані пальці та незграбно затиснута у правій долоні ложка під час обіду. Ляпаси за розлитий суп і розсипану кашу… Все робилось для того, щоб я почала користуватись правильною кінцівкою.

– Ми очищаємо твою душу, – казала матінка Арура. − Відвертаємо тебе від Виворітного світу. Стираємо мітку темряви.

Я пересмикнула плечима, але вже не через страх. Неприємні спогади несподівано пробудили весь спектр емоцій, які я довго пригнічувала.

Тепер мені ніхто не вказуватиме, якою рукою їсти, якою ходою ходити, як заплітати волосся. Тепер я належу собі!

− Я належу собі! − твердо промовила і сміливо подивилася в хащі.

Я не боятимуся, хто б там не ховався. Не для того, я пройшла цей шлях, щоб тремтіти біля чахлої сосни, як перелякане зайчисько.

Шорстка кора дряпала крізь тканину. Але жорсткий стовбур підтримував мене, ніби заохочував у намірі стояти твердо і непорушно. Десь у глибині душі я розуміла, що це реальна небезпека. Справді реальна, попри спокій кмітливого Чорниша. І краще мені не зустрічати того, хто ховається за невидимим покровом, а тікати стрімголов, куди бачать очі. Але ноги, ніби вросли в землю, а єхидний голос у голові стверджував, що вічно тікати я не зможу.

Горло стиснуло, ніби хтось невидимий здавив долонею шию. Раптово забракло повітря, запаморочилось у голові. У роті відчувся металічний присмак страху та клекіт магії. Давно забуте відчуття. Забуте, поховане глибоко у спогадах, поховане під уламками колишнього життя.

Струснула головою, відганяючи нав'язливі думки. Кому, як не мені відомо, що вони здатні розтрощити вщент моє самовладання. Я мусила контролювати себе незважаючи ні на що, мусила впоратися. Я сильна! І сила моя у витримці, в холодному розумі, у зреченні від почуттів та бажань. А не в тому, що вісімнадцять років тому в одну темну безмісячну північ народилось разом зі мною, вбивши найріднішу людину в цілому світі. І навіки затаврувало моє ім'я, прирекло приносити всім страждання та біль.