Розділ 10

Шанталь

Сонце вже було високо, коли я нарешті наважилася зупинитися. Чистий дзвінкий голос лісового струмка так і манив напитися. У горлі пересохло, мов у пустелі. Та й Чорниш важко дихав, а антрацитова шерсть блищала від рясного поту. Я зіскочила з коня і, підхопивши поводи, обережно рушила в напрямку струмка. Якраз встигне охолонути, перед тим як вгамує спрагу. Та і я ноги розімну.

Втеча мала успіх, і легкість, з якою мені вдалося накивати п’ятами, поступово вганяла в паніку. Замість ейфорії від відчуття досягнутої мети накривав колючий страх. Двадцять досвідчених воїнів і я. Невже всіх вийшло обхитрувати. Невже ніхто не переслідує мене? Не кинеться шукати... Але пташки співали дзвінко, і полуденне сонце посміхалося з неба. Мирна благодатна картина поступово витісняла похмурі думки.

Я повільно й зосереджено витерла коня пучком трави, напоїла його й напилася сама. Після вгамування спраги живіт голосно сповістив про інші потреби. Але окраєць я згодувала конячці, а більше у мене нічого не було. Чорниш, втім, цілком міг протягнути до міста на підніжному кормі, їхати залишилося трохи. А ось я…

У животі забурчало знову. І я озирнулася в пошуках їстівного, раптом пощастить, і я чимось зможу перебити неприємне відчуття голоду. Але ягоди були ще зеленими, про плоди на деревах і говорити нічого, деякі тільки цвісти починали ... Втім, покопавшись в засіках пам'яті, дещо спало на думку. Рядківки мали вже з'явитися, і я не сумнівалася, що зможу їх відрізнити від інших грибів. Характерні білі опуклі шапочки легко помітити в зеленій траві, та й вони ростуть густо і зустрічаються часто. Проте проблема була в іншому – як їх приготувати. Довелося і цю ідею відкинути. Добре, що до міста залишалося зовсім небагато, і я цілком могла потерпіти.

Трохи перепочивши, ми з Чорнишем знову рушили в дорогу. Я намагалася пересуватися лісом, почуваючись у безпеці під прикриттям густого листя. І лише зрідка наближалася до дороги, щоб звірити напрямок. У цей час західний тракт був майже порожній. На очі мені потрапили лише дві фермерські підводи, невеликий загін стражників і кілька самотніх мандрівників. Але я все одно боялася і намагалася бути якнайменше на виду. Як то кажуть – береженого та деміурги бережуть.

Якоїсь миті сонце перестало нещадно палити, і розпалену спину овіяв прохолодний вітерець. Тоді я в черговий раз звернула до тракту і з подивом помітила, що край яскравого жовтогарячого диска майже торкнувся землі, а широка стрічка дороги курною сірою смугою вбігає в його рум'яний бік. Живіт знову голосно забурчав, нагадуючи про себе, а Чорниш роздратовано притупнув. Я закусила губу, розуміючи, що трохи помилилася в розрахунках. До Тіто виявилося набагато далі, ніж я уявляла. І, схоже, доведеться ночувати у лісі.

Від усвідомлення подібних перспектив по шкірі пробіг озноб. Не те щоб я була боягузкою, але й розраховувати на повну безпеку в незнайомих місцях може лише дурень. Розуміла − через пів години сонце зовсім сховається, настане повна темрява, і краще у цю ж секунду взятися за пошуки відповідного місця для ночівлі.

Сумно потріпавши по загривку коня, звернула у бік дерев.

− Схоже, що наша подорож затягнеться, − пробурмотіла, звертаючись до єдиного слухача.

Кінь запряв вухами й співчутливо пирхнув. Просто дивовижна тварина. Я думала, буде набагато важче знайти порозуміння. Але Чорниш, здавалося, читав мої думки та легко підпорядковувався наказам. Наче знав, що від його послуху залежить моє життя.

Ще деякий час я рухалася крізь лісову хащу, підшукуючи місце для ночівлі, і коли його знайшла, сонце зовсім зникло. Голод давав себе знати все сильніше і сильніше. Довелося повернутися до ідеї з грибами й поки залишалося хоч трохи світла, спробувати знайти хоча б кілька штучок. Чорниша я залишила прив'язаним до дерева. Хоч кінь, безперечно, міг похвалитися разючим розумом, але я не могла собі дозволити бути настільки безтурботною. Раптом йому на думку спаде вирушити на пошуки справжніх господарів.

Кілька густих галявинок рядківок знайшлися дуже швидко. Я, почала акуратно зрізати м'ясисті ніжки канцелярським ножем, вкотре зрадівши своїй передбачливості, і складати кругленькі грибочки на розстелений на землі плащ. Незабаром темна тканина майже повністю зникла під біленькими кульками. Порахувавши таку кількість достатньою, повернулася на галявину. Залишилось лише придумати, як їх приготувати. Можна було, звичайно, скористатися забороненим способом, але ж я поклялася більше ніколи не використовувати силу. Схоже, таки доведеться вдатися до трудомісткого виклику вогню тертям.

Ще швидше, ніж гриби, вдалося назбирати значний оберемок хмизу. Цю здобич я теж принесла на галявину і висипала на м'яку траву. Задумливо закусила губу і зосереджено примружилася, оглядаючи місце тимчасового притулку.

− Вогонь можна легко помітити в нічному лісі, а непрохані гості нам не потрібні, правда ж? – звернулася до Чорниша.

Кінь згідно пирхнув, а я насупилась. Можна викопати невелике заглиблення у землі, щоб приховати яскравий вогник. Можна зробити загорожу або курінь. Але всі способи потребують деяких ресурсів. Копати нічим, для огородження потрібне каміння, якого в лісі не так просто дістати. Курінь добре виходить з гілок хвойних дерев, але чи не перекинеться на нього багаття.

− Що будемо робити? – знову звернулася до коня.

Той ворухнув вухом і схилив голову за черговим пучком трави.

– Так я й думала, – сумно зітхнула. − Від вас, чоловіків, у критичні моменти зовсім немає користі. Так от скажи мені, навіщо виходити заміж? – запитливо зиркнула на свого супутника.

Кінь продовжив методично винищувати соковиту зелень, вдаючи, що зовсім мене не чує. А я знову зітхнула.

− Ти скажеш, заміж я не за коня зібралася. Але, як на мене, від тебе користі більше, ніж від будь-якого іншого чоловіка. А від перевертня тим більше…

Кінь підійняв голову, і в його оніксових очах блиснув глузливий вогник.