Розділ 9

Едхард Мак-Альпін

Від одного погляду на монастир по шкірі пробіг озноб. А я аж ніяк не вразлива панночка. Просто щось страшне, неправильне, збочене таїлося в цих стінах. Як тут було провести стільки років послушницям, які прибули сюди ще маленькими дівчатками. Адже далеко не всі хотіли присвятити себе служінню Деміургу-Аскету. Багатьох сюди привели злидні. Збіднілі батьки просто не могли прогодувати чергове чадо і з радістю здавали на руки черницям. А ті, керуючись своїми нікому не відомими причинами, вибирали, кого взяти під крило, а кому завертали назад голоблі.

Цікаво, а принцесу тут якось виділяли або ж вона жила пліч-о-пліч з дівчатами з бідних сімей. Чому я не здогадався у Шенни розпитати про Шанталь? Хоча... якщо подумати, дивно і якось неправильно дізнаватися про наречену від тієї, яку збираєшся зробити коханкою. Навіть я не настільки цинічний.

Біля воріт нас чекали. Стулки слухняно відчинилися, запрошуючи всередину. Кілька ворожих поглядів пробігли невеликим загоном, і моя широка посмішка у відповідь змусила здригнутися найпохмуріших зустрічальників. Уявляю, що про мене подумали ці манірні ворони.

Чутки про кроля Гогара ходили різні. Усі до одного неприємні та лячні. Мовляв, і сім'ю я свою вбив, і дядечкові віку вкоротив, і двоюрідного братика на поживу химерам віддав, і оргії розпусні регулярно влаштовую присвячуючи Деміургу-Відступнику невинних дів, а в солдатах у мене суцільне породження пітьми. Загалом, мені було чим пишатися.

– Здрастуйте, ваша величність, – чемно поклонилася висока, суха, мов палиця, черниця.

Її смагляве обличчя густо порізали глибокі зморшки, поміж вицвілих тонких брів залягла глибока складка. Але чорні очі дивилися зухвало, навіть з якоюсь часткою зневаги. Втім, я бачив, що за цим грізним фасадом приховується звичний страх. Що сказати, до таких поглядів уже давно звик. Раз бачать у мені демона і бояться, що ж, отже, так тому й бути. Не годиться розчаровувати таких віруючих людей.

Я спішився, трохи схилив голову.

– Ласкаво просимо до нашої скромної обителі, – злегка тремтячим голосом промовила черниця. − Я сестра Фінонелла і в мої обов'язки входить провести вас до матінки Арури.

– Доброго дня, шановна, – усміхнувся, показавши гострі ікла.

Черниця осудливо звела брови, тремтячі пальці схопилися за тонкий ланцюжок з підвісками, які прийнято було перебирати, читаючи мантри на славу Тівальдора. Я придушив раптове відчуття, що мене взяли в кільце. Обвів очима двір.

Навколо зібралися юні послушниці. Їхні зацікавлені погляди були подібні до стріл, а кокетливі смішки й тихий шепіт змушували себе відчувати мало не жертовним агнцем. Чи є серед них принцеса Шанталь?

Вдивився в юні, зніяковілі обличчя. Червоний рум'янець на дівочих щоках. Вона могла бути будь-якою з них. Тією блондинкою, що скромно опустила очі... Або веснянкуватою рудуватою бешкетницею, що кидала на мене лукаві погляди з-під вій. А може, високою смуглянкою з товстою на всю руку косою... Так і не впізнаєш…

В мене був портрет нареченої. Але ще у дитячому віці. Років тринадцяти, не більше. Інших не надсилали, а я й не наполягав. Навіщо? Мені було абсолютно байдуже, як виглядає майбутня дружина. Шлюб неминучий, навіть якби вона була схожа на гарпію. Хоча тут щиро сумніваюсь. Дівчинка на мініатюрі виглядала цілком симпатичною.

Хтось голосно охнув. І круглощока рум'яна послушниця у другому ряду злегка похитнулася. Її підхопила худенька бліда блондинка, на яку я від початку звернув увагу. Вона щось сердито зашепотіла і трохи присіла під вагою подруги.

− Сестра Батільда, вам не здається, що варто вже забрати звідси ваших підопічних? − Фінонелла стрільнула грізним поглядом у бік невисокої пухленької черниці. – А сестрі Вісті не завадив би заспокійливий відвар…

Та заметушилася, швиденько легкими ляпасами та грізними окриками зібрала своє притихле стадо і погнала у бік непримітної приземкуватої будівлі. Дівчата неохоче попленталися до дверей, але, попри окрики старшої, все одно примудрялися по дорозі озиратися і хихикати.

− Прошу, ваша величносте, слідуйте за мною, − задерла підборіддя Фінонелла.

Я кивнув і, перекинувши Віку поводи, пішов за старою черницею.

Усередині монастир виглядав ще більш похмурим, а вітражі, зліплені з усіх відтінків червоного скла, фарбували пил, що завис у повітрі, в кошмарний кривавий колір. Картини, розвішані на стінах, досить-таки натуралістично зображували житіє Деміурга-Аскета і додавали жахіття в і так не гостинну атмосферу.

Тівальдор, як виявилося, був тим ще витівником і любителем катувань. На жаль, кабінет матінки Арури розташовувався наприкінці коридору. І мені довелося ознайомитися з усією біографією місцевого кумира від його перших кроків до просвіти до, власне, моменту розлуки з Мізельєю і переміщення в первозданний світ.

Втім, момент спокуси Тівальдора чарівницею Афродзуелтою я б розглянув детальніше, дуже вже ця сама чарівниця мальовничо була зображена. Художник, певно, перейнявся цим героїчним моментом у житті Аскета і докладно передав всю красу, від якої вищезгаданий безжально відмовився. Але Фінонелла крокувала далі, а я не хотів відставати.

Матінка Арура виявилася напрочуд дуже молодою. Не старше тридцяти п'яти... З-під чернечого клобука вибивалися чорні кучері, а очі відливали весняною зеленню і лукавством. Вона сиділа за столом, схилившись над величезним зошитом. Але, побачивши нас підійнялася, відсунувши вбік товстий талмуд.

– Ласкаво просимо, ваша величносте, – шанобливо присіла.

Товстий ланцюг з підвісками на шиї захитався в районі пишних грудей. Кішка – ось що перше спало на думку побачивши Аруру. Як же вона в такому відносно молодому віці змогла досягти таких величезних висот?

– Моя повага, шановна матінко Арура…

В її очах не було страху. Лише колючі, наточені до небезпечної гостроти інстинкти. Вона метнула погляд у бік застиглої біля дверей Фінонели, і та, зрозумівши без слів, вклонилася і вийшла.