Розділ 6

Незабаром я знову лишилася сама. Едхард, поцілувавши в лоба, наполегливо наказав відпочивати. А потім, надувшись від гордості і захоплюючись власним благородством, пообіцяв:

− Чіпати, поки не видужаєш, не буду. Не турбуйся. Та й військовий табір не те місце, де хотілося б навчати секретам пристрасті таку солодку і невинну дівчинку.

Мені тут же відчайдушно захотілося це його благородство засунути йому в... ем... горлянку. Мені ще й, виходить, вдячною треба бути через те, що помилують мою невинність і дозволять одужати. Просто немислимо!

− Це так великодушно, − єхидно скривилася, опустивши погляд.

Сподіваюся мою гримасу, яку все ж таки не вдалося стримати, його величність прийняв за посмішку. Вогонь, який я протягом стільки років успішно приховувала, обпалив нутрощі киплячою лавою, погрожуючи вирватися на волю. До хрускоту стиснула руки в кулаки, впиваючись нігтями в долоні. Біль повинен допомогти прийти до тями. Це завжди діяло.

Потроху хвиля жару почала спадати, лише відчувала, як щоки палають, горять гарячковим рум'янцем.

− Шенно, тобі недобре? − притиснув прохолодну долоню до мого обличчя. − Лягай, дівчинко. Мабуть, ти ще надто слабка. Лікар казав, що треба провести день у ліжку.

Турбота була дуже доречною. Я прикрила повіки й слухняно дозволила себе влаштувати на вузькій лежанці. Король ласкаво поправив моє волосся, прикрив покривалом і попрощавшись, знову пішов.

Лише коли тихий шелест пологу підказав, що в наметі я залишилася сама, наважилася розплющити очі. Чорний Король виявився небезпечнішим, ніж я передбачала. Набагато небезпечнішим. Він з легкістю пробудив у мені те, від чого я зреклася стільки років тому, що я з успіхом поборола і поклялася більше ніколи не використовувати. Те, що вкривало ганьбою не тільки мене, а й усю мою сім'ю.

Після нападу, як завжди, нахлинуло спустошення. Жар змінився диким, морозним холодом, який теж невдовзі мав пройти. Я зірвала покривало, загорнулася в нього та звісила ноги з ліжка. Треба було обдумати безліч речей, а в горизонтальному положенні мене починало нестримно хилити в сон. Отже, до вечора мене турбувати не стануть, як пообіцяв король.

Хоча, правду кажучи, у цій обіцянці мене хвилювало питання, як тоді бути з ніччю. Ліжко занадто вузьке, щоб на ньому поміститися вдвох. В те, що Едхард ще більше виявить шляхетність і просто не прийде ночувати, не вірилося. Як і в те, що король Горару може обрати підлогу, в якості місця спочинку. А може затишний шматок парусини під ногами повинен був мені послужити спальним місцем? Проте, це явно краще, ніж відігравати роль нічної грілки. Не вперше спати на твердому. Кам'яна підлога в каплиці ще й холодна була, проте я чудово дрімала під лавкою.

Втім, ці роздуми варто було відсунути на потім. Нагальна проблема, яка турбувала найбільше − де дістати фей-ірський перець і як додати його в їжу, щоб у всіх перевертнів у таборі відбило нюх. Сама рослина досить часто зустрічалася в наших лісах. Здається, я навіть бачила кілька кущиків біля того пам'ятного отруйного плюща, якому зараз зобов'язана своїм зовнішнім виглядом. Але як непомітно його зібрати? З сумкою мене ніхто в кущі не пустить, а якщо й пустить, то, певна, після повернення, її ретельно оглянуть. В кишеню кілька десятків вузлуватих коренів елементарно не влізе. Хіба що я встигну їх потовкти… Але для цього потрібен час. І не мало…

Опівдні в наметі стало душно. Щільні завіси пропускали замало повітря, а нещадне сонце палило, наче востаннє. Я все ж таки зважилася прилягти й провалялася в ліжку до обідньої години. Навіть примудрилася поспати, доки спека не стала нестерпною. Не пам'ятаю вже, коли стільки часу присвячувала цьому чудовому заняттю, здається, виспалася на віки наперед. Але тепер, до болю відлежавши боки та пообідавши смачним і ситним бульйоном, який мені приніс знайомий блондинистий стражник, а також випивши ще одну порцію ліків, відверто мучилась. До того ж спека тільки посилювала свербіж та печіння. Здавалося, шкіра злізає клаптями, плавиться, як масло, і замість обличчя у мене жахливе місиво. Проте, глянувши у срібне блюдо, з полегшенням переконалася, що всі мої частини на місці. А щоки хоч і залишалися червоними, але набряк, схоже, почав спадати. Це засмутило неймовірно. Якщо загоєння піде такими темпами, то цілком можливо, що на ранок мої риси стануть чіткішими та більш впізнаваними. Ось не могли ці фей-ір зробити отруту плюща ще сильнішою? "Гидкі, гидкі фей-ір!", − сердилася я, хоч і розуміла, що цим не допоможеш. Схоже, настав час братися за виконання плану, або хоча б розвідати обставини.

Майбутня витівка викликала колючі мурашки. Страх та нетерпіння миттєво охопили тіло. Знайоме лоскітливе передчуття причаїлося за грудиною, як це завжди було перед кожною витівкою. Збудження накотило хвилею, розлилося блискавками під шкірою, у кожній венці, кожній клітинці заіскрила напруга.

"Великі деміурги не залиште мене!", - тихо прошепотіла і, зібравшись духом, визирнула назовні.

Біля порога нудьгував той самий блондин. Звісивши голову, він байдуже вивчав густу траву, що наче ковдра розкинулась під ногами. Або ж дрімав з розплющеними очима. Хто знає, на що ці звірюги здатні...

Захопившись своїм заняттям, пильний сторож навіть не повернув голову в мій бік. Я зітхнула і на мить заплющила очі від насолоди. Повітря було просякнуте незрівнянним ароматом смаженого м'яса. Схоже, вечеря планувалася королівською. І чи не з того самого кабана, який мною збирався поснідати? Ось як життя, буває, повертається. Ще з ранку ти пускаєш слину на беззахисну дівчину, а ввечері смажишся на рожні... Доля любить підкидати сюрпризи, − посміхнулася подумки й знову подивилася на стражника.

– Агов! Аго-о-ов! – тихо покликала. Ім'я блондина я не знала, а кричати "блондин", як назвала у думках, посоромилася.

Хлопець підвів голову.

− Чого тобі? – гаркнув роздратовано, показуючи гострі ікла.

Таки спав, розморило на сонечку, бідолаху. І сердився, що застала його за цим заняттям. Переживав, щоб не здала його величності.