Розділ 4

Шанталь Даніле

Гострий запах, здавалося, проникав у саме нутро, виїдав до крупинки залишки мізків і змушував свідомість виринути з хисткого туманного забуття.

Я різко розплющила очі – точніше око, друге чомусь відмовлялося відкриватися – і злякано схопилась. Наді мною схилився чоловік. Неясно знайомий, але водночас чужий.

"Звідки у нас у монастирі чоловік?", − встигла промайнути думка. А потім я згадала. І втечу згадала і кабана, і воїна з мечем, і отруйний фей-ірський плющ. Застогнала, відчуваючи печіння на щоках та підборідді. Спробувала обмацати ділянки, що нещадно саднили, і шумно втягла повітря крізь зуби. Навіть легкий, акуратний дотик приносив гострий біль.

− Випий, − до губ притулився край глиняного кухля.

Слухняно сьорбнула онімілими губами. Думка, що це незрозумілий і, можливо, шкідливий засіб, майнула і зникла. Гірше, все одно не може бути. Моє обличчя, здавалося, роздуло, наче риб'ячий міхур. Шкіра натяглася, як на барабані – ось-ось лусне. І я тепер не я, а страшне чудовисько, що зійшло зі сторінок дитячих казок. Й точно не схожа на Шанталь Даніле.

Рідина легко протекла в горло, освіжаючи приємним смаком малини та ромашки. Крапелька зіслизнути з куточка розпухлих вуст і потекла по підборідді. Чоловік витяг з рукава хустку і підніс до моїх губ. Я насупилась, відсунулась і, не замислюючись, витерлася рукавом сукні. Жест здався дуже інтимним, таким, що переступає грані пристойності, й мені зовсім не сподобався.

Він не звернув уваги на мою підкреслено зверхню поведінку, спокійно повернув на місце хустку і знову акуратно, щоб не завдати зайвого болю, притиснув до губ кухоль.

− Як тебе звати, маленька? – хрипкий голос пролунав несподівано лагідно.

Від такого лютого воїна я не чекала ніжності. Ковтнула останню краплю зілля і відсторонилася.

– Ш-ш-шенна… – промимрила. Розпухлі губи спотворювали звуки, добре хоч язик був на місці та в робочому стані. Інакше, уявляю, яка каша долинала б із мого рота.

Це ім'я я давно вже підібрала, як заміну справжньому, віддавши перевагу перед багатьма іншими популярними іменами. По-перше, воно дуже схоже на Шані, і я швидше звикну на нього відгукуватися. А по-друге, в нашій місцевості ним називають кожне друге немовля жіночої статі. Є і чоловічий варіант – Шен, не менш поширений.

Мабуть, батьки намагаються таким чином здобути благословення деміургів. Адже обидва варіанти у перекладі з давньої мови означають “милість творця”.

− Будемо знайомі, Шенно. Мене можеш називати Ед… – м'яко усміхнувся чоловік. Карі очі блиснули лукавством.

Я оглянула воїна з голови до ніг. Добротний камзол, якісні чоботи, дорога зброя. Просто Ед? Навряд чи.

− Чи доречне таке звернення, шановний лорде, − повільно промовила, ретельно вимовляючи звуки.

− Тобі доречно, Шенно.

Моє ім'я він промовив із дивною інтонацією. Перекочуючи на язиці, як солодку карамельну цукерку. Мені здалося, що й мене він готовий розгризти, як ту саму цукерку.

Трохи відсунулася від навислого наді мною воїна і вперше озирнулася. Парусинові стіни, стеля. У кутку жаровня, складний стілець та стіл. У горлі пересохло. Я у таборі. А хто в нас може стояти табором неподалік монастиря? Правильно. Мій наречений, від якого я так посилено давала драпака.

Точно − в серцях ледь не грюкнула себе по лобі − адже він назвався перед тим, як я знепритомніла. Едхард. Едхард Горарський! У мене зовсім вилетіло з голови. Організм, який щойно прийшов до тями після непритомності, відсунув левову частку спогадів на задвірки свідомості, намагаючись впоратися зі слабкістю.

У горлі пересохло, шкіра вкрилася мурашками, і я відчула, як на потилиці встають дибки дрібні волосинки. Ситуація виявилася ще гіршою, ніж я спочатку припустила. Варто тільки набряку зійти, як правда, відразу ж випливе назовні.

– Я піду, мабуть, – відсунулася ще далі. – Не хочу вас обтяжувати… е-е-е… шановний лорде.

Очі чоловіка небезпечно блиснули.

− Ти найприємніший тягар, з усіх мені відомих, − проворкував він. Провів, ледве торкаючись, подушечками пальців по моїй скроні.

Я затремтіла. Горло стиснуло, по венах, наче побіг рідкий лід. Відпускати мене ніхто, зважаючи на все, не збирався.

− Хто ви? − Повторила питання ... Важливо було від нього почути правду. Щоб точно ввігнати останній цвях у кришку моєї труни. Адже маленький вогник надії, що я помилилася, продовжував тліти, неймовірно дратуючи та відволікаючи від проблем насущних.

– Ед…

Я похитала головою. Не люблю ігри, а він явно зі мною грає.

– Я кроль Едхард Горарський, дівчинко, – насупився, явно невдоволений моєю впертістю. – І тепер ти належиш мені.

Паніка забилася всередині, захлеснула хвилею. Здається, він здогадався, хто я. Здогадався, і тепер теж чекає, що я сама зізнаюся.

Здійняла зляканий погляд, внутрішньо завмираючи від страху та напруженого очікування. Перед очима вже промайнули картинки жахливого майбутнього, яке пророкувала матінка Арура.

Але в очах короля була лише цікавість і ні краплі впізнання.

− Навіщо я вам? − Спробувала відмовити нареченого, який ні на крихту не підозрював, хто я і наскільки зруйнував мої плани. – Давайте ви мене просто відпустите. Я негарна, хвора. І… і… дуже хвора. А можливо, заразна. Сильно ... − почала вигадувати на ходу.

В очах перевертня затанцювали смішинки.

– Тебе вже оглянув лікар. Ти здорова. Потрібно тільки трохи відгодувати, бо боюся об кістки подряпатися.

Щоки запалали. Не треба мати зірку в голові, щоб здогадатися, на що натякає Едхард.

– Не відгодуюсь, – уперто насупилась і одразу ж скривилася від болю. Будь-який рух мімічних м'язів завдавав дискомфорту.

Здалося, що Едхард скрипнув зубами. Але його добродушний вираз не змінився на йоту. Лише губи трохи стиснулися в чітку лінію. Красиві губи, між іншим. "Напевно, такі губи приємно цілувати...", − раптово подумалося мені, і відразу захотілося дати собі добрячого стусана. Ось про що зараз не варто думати, то про поцілунки. Тим паче з королем.