Розділ 3

Принц Едхард Мак-Альпін Горарський

Дівчинка мені сподобалася. Маленька, тендітна. Бруднуля правда, але в замурзаному личку ясно вгадувалися тонкі риси. Від неї пахло свіжою м'ятою, солодкими, нагрітими на сонці ягодами суниці та лісом. Я втягнув носом повітря, вбираючи цей аромат кожним дюймом розгорнутих легенів.

– Моя! − прогарчав звір усередині.

І я з ним не міг не погодитись. Моя! Підхопив тендітне тіло на руки й рушив у бік табору. Потім треба буде послати когось за кабаном. Славна буде вечеря, ситна. Сьогодні мені щастить до неможливості. Чудова здобич, як не крути. Навіть дві. І упускати жодну з них я не збирався. Кабан і так уже добігався. Дівча, думаю, також.

Рішення залишити собі таку кралю міцніло з кожним кроком. Думаю, із родичами цієї бруднулі я зможу легко домовитися. Сотня золотих для селянина ціле майно, продадуть і не подивляться услід. Люди жадібні та жорстокі, а такому скарбу явно не місце на полях та біля худоби. У мене їй буде однозначно краще. Вона оцінить...

Життя перестало здаватися таким вже похмурим. Залишилося забрати принцесу з монастиря, і через два дні ми вже повернемося в Деміро. Доведеться зніженій ханарській високості змиритися з тим, що в мене є хтось для душі та серця. Втім, мені її описували як досить розумну особу. Не може ж вона серйозно вважати, що династичний шлюб переросте в щирі почуття. Ми, перевертні, можемо полюбити лише справжню пару, але це явище настільки рідкісне, як і справжня магія фей-ір.

Хоча, якщо й не змириться, думаю, її швидко можна буде задобрити прикрасами та ще чимось, що всі баби люблять. Людські жінки ласі до цяцьок як сороки. І такі ж голосні та балакучі. А потім і діти підуть... Нехай займається ними.

Навіть попри невдоволення принцеси, відмовлятися від цієї малої я не збирався. Зустріти ту, на яку так гостро реагує звір, велике щастя.

Запах диму проникнув у ніс, підказав, що табір уже близько. Ввібрав гіркувате повітря, в якому гостро відчувалися запахи деревини та м'яса. Те що потрібно. З ранку макової росинки в роті не було. На полювання треба йти голодним, і ніяк інакше. Дівча теж не завадить погодувати.

Вона була легкою, наче пір'їнка. Загрубілі долоні відчували ребра і хребці. До неї б лікаря ще. Але бідолаха так сполошилася при згадці про монастир, що я вирішив відмовитися від цієї ідеї. Табірний лікар теж впорається. Фей-ірський плющ рослина бридка й отруйна, але аж ніяк не смертельна. Можна усунути наслідки підручними засобами.

Я знову глянув на пошкоджене личко. Пухлина збільшувалася, фарбувала ніжний вершково-білий колір шкіри яскравим багрянцем, а тонкі риси перетворювала на грубі, м'ясисті горби. Бідолаха... Життя, мабуть, її не балувало. Але, тим краще, значить більше цінуватиме те щастя, яке буквально впало на неї в моєму образі.

Навіть не уявляю, що штовхнуло молоденьку дівчинку на поневіряння лісом. Батьки? Опікуни? Люди огидні істоти. Жорстокі навіть до власної раси. За шматок хліба готові продати душу, і сліпо поклонятися тим, хто цього хліба дасть більше. Навіть якщо при цьому принижуватиме і пригнічуватиме.

І жалюгідний Роверт такий самий. Шалений огидний тиран. Довів свою країну війнами та сліпою жагою чужих територій до знемоги. А простому народу розплачуватись. Зруйновані, незасіяні вчасно поля призвели до голоду та смертей. Вже кілька років минуло після підписання договору про перемир'я, а Ханар досі не може відійти.

Замислившись, не помітив, як за густими стовбурами дерев з'явилася галявина, де ми отаборилися. Вирішили організувати стоянку ближче до монастиря, привести себе до ладу і ввечері навідатися в оселю Дів Аскетових. Перед манірними ченцями й нареченою слід було постати справжнім королем зі свитою, а не мандрівними бродягами.

Всі погляди відразу схрестилися на мені. У них світився подив і німа цікавість – не кожен день правитель Горару притягує з найближчих лісів невинних сільських дів. Але я і вухом не повів, лише перехопив дівчину зручніше і трохи показав ікла.

Моя здобич. Тепер ніхто не зазіхне.

− Сем, там туша кабана. Зганяйте та принесіть у табір, – кивнув другу. – Сьогодні на вечерю дичина.

Асемін насилу відвів приголомшений погляд від моєї ноші, але делікатно промовчав. Лише світлі пшеничні брови залишилися задертими, а на обличчі застигло безглузде вираження цілковитого здивування, наче не міг повірити в те, що бачить.

Коротко свиснувши, він покликав ще одного з загону і попрямував точнісінько в той же просвіт між кущами, з якого щойно з'явився я. Щоправда, перед тим, як зникнути, він озирнувся, бажаючи переконатися, що я не ілюзія. Але оскільки його король із селянкою на руках не розтанув, як фей-ірський морок від вранішнього сонця, друг поспішив виконати доручення. Один цікавий погляд усунений. Тепер ще залишилося порозумітися з Оріддіком.

З Семом, Діком та Ейлою ми змалку були разом. Не розлий вода, як то кажуть. Потім на якийсь час нам довелося розлучитися. Я ховався від пазурів дядька і всіма можливими способами боровся з його непомірним бажанням усунути мене як спадкоємця престолу. Друзі намагалися вижити у королівстві Фердинанда. Якби не вірний ще моєму батькові головнокомандувач королівської гвардії Нірт Асвіл, Сем і Дік не дочекалися б мого повернення. А ось Ейла, на жаль, не дожила.

Втім, винні поплатилися сповна. Я бачив страх і благання в очах злочинця, вдивлявся в них з особливою насолодою перед тим як особисто з ним покінчити. Упевнений, такий самий погляд був і в Ейли. Але він не почув її благань про милосердя. Я, виходить, також.

Я часто думав, якби я був там, поряд з нею, чи міг би захистити. Навряд чи. Ми були майже діти, вісімнадцятирічні підлітки, у яких ще молоко на губах не обсохло. Але я б помер, щоб врятувати її, свою названу сестру, з якою ми були ближчими, ніж кровні родичі.

− Хто це, Ед? – підійшов Дік.

Відірвав від сумних дум, прогнав темні примари минулого. І я мимоволі відчув подяку. Іноді треба, щоби хтось змусив їх відступити. Мені не завжди під силу.