Розділ 1

Страх заповзав під шкіру тисячами пекучих жал, змушував серце шалено стукати об ребра, битися в скронях нерівною лінією пульсу. Важко сказати, що лякало більше: розгнівана мати настоятелька або невідомість, що вискалила свою голодну пащу.

Я чула крики монахинь, які шукали мене, грізний оклик матінки Батільди, тонкий голосок Світєї, з якою ділила кімнату, перелякані вигуки Вісти та Таніри, й багатьох інших. І насилу змушувала себе не рухатися, розпластавшись на кам'яній стіні, яка оточувала нашу оселю. Мабуть, матінки Арури я боялася найбільше. А ще свого нареченого, який мав прибути з дня на день, щоб забрати мене у своє "лігво розпусти", як висловилася настоятелька Арура.

У лігво розпусти не хотілося, як, втім, і залишатися в цій оселі непорочних дів. Хотілося свободи. Свобода – таке солодке слово, ніжне та водночас жорстке. Смаком нагадує ягоди літунки – зверху червона кисла оболонка, а розкусиш і насолоджуєшся ніжною м'якістю та соковитою серцевинкою. Я хотіла цю літунку, тобто свободу. Хотіла понад усе на світі, мабуть, з того часу, як мене, тринадцятирічну дівчинку, привезли на виховання до монастиря великого Деміурга-Аскета. Не сказати, що я, наймолодша з принцес королівського будинку Ханара, користувалася якоюсь свободою вдома, у сільському маєтку Розенфаль. Але тут, в оселі, не було і тих крихт. Тому втечу я почала планувати, як тільки-но моя нога переступила поріг цього чудового місця.

– Шанталь! Сестрице Шанталь! − Окрики почулися зовсім близько, і я ще щільніше притулилася до кам'яної кладки.

От чому мені так не щастить! Якби сестри схаменулися хоч на кілька хвилин пізніше, від мене й сліду не зосталося. А так доводиться лежати, втиснувшись у тверду поверхню, відчуваючи крізь тонкий плащ й сукню гостре каміння. Зістрибнути з іншого боку огорожі я вже не встигала, шум, швидше за все, приверне увагу монахинь, і мене швидко спіймають.

– Сестрице Шанталь! – голос явно належав допитливій Вісті.

Я міцно стиснула зуби, щоб не застогнати від розпачу. Адже це через неї мій скрупульозно продуманий план пішов прахом. Ось навіщо цій керберовій благодійниці було йти провідувати мене після вечірньої молитви. Її жалісливість принесла лише проблеми. Адже так все добре починалося…

Мене покарали, як я й планувала. Відправили відмивати підлогу на кухні, а потім загадали прийти до настоятельки, отримати десять батогів й залишитися в каплиці читати сто разів мантру, присвячену Деміургу-Аскету.

Нічого читати я, звісно, не збиралася, а старанно готувалася. Дістала з-під лави прихований вузол з одягом та їжею. Спорудила зі швабри й ганчір'я опудало, щоб у напівтемряві каплиці здавалося, що це я стою на колінах і молюся. Цим хитромудрим прийомом я користувалася відколи мене почали карати. А почали карати мене буквально з перших днів.

Опудало, яке я ніжно називала Міллі, справно шепотіло молитви, поки я спокійнісінько відсипалася під лавкою. Але сьогодні воно мало виконати зовсім іншу місію. І виконало б, якби не сестра Віста, яка за своєю душевною добротою, вирішила мені принести хліб із сиром. Вечері мене позбавили, а це, на думку люблячої поїсти Вісти, було одним із найжорстокіших покарань.

Що вона кричала, побачивши замість мене Міллі, не знаю. На той час я вже бігла, петляючи немов заєць, монастирським садом. А потім, рипнувши, відчинилися великі двері до загальної зали, і на волю вирвався гомін безлічі голосів.

– Та бодай кербери побрали цю Вісту! − Вилаялася я, легенько розминаючи онімілі кінцівки.

Я так довго прагнула цього і не готова була змиритися з поразкою. П'ять років планувати, терплячи чекаючи, коли виповниться вісімнадцять, п'ять довгих років збирати по крихтах знання, набувати навичок та вмінь, які допоможуть вижити у великому світі, і на тобі – Віста!

Щоправда, вісімнадцять мені ще не стукнуло, але залишилося всього кілька годин. Я народилася рівно опівночі, і казали, що це мітка Деміурга-Відступника. Шепталися за спиною, осіняючи себе оберігаючими жестами. Напевно, відступника, раз мене вже їде забирати найжахливіший з усіх можливих женихів.

Король-перевертень із далекого королівства Горар, названий у народі «Чорним». Чудова партія, чи не так… Але що з того, якщо я йому обіцяна лише для знущань та насильства. Кажуть більш хтивого, жорстокого та злого правителя не знайти у всій Мізельї. Може, брешуть, але перевіряти цю брехню на своїй шкурі я не збиралася.

– Знайшла? – просто піді мною почувся голос сестри Фінонели, нашої ключниці.

– Ні, – пискнула Віста. − Я так боюсь за нашу Шанталь, − заголосила вона. − Що якщо її прямо з каплиці перевертень викрав... і... і... поглумився! – останнє слово вона сказала з якимсь дивним, млосним придихом.

Я насупилась.

− Не мели дурниць, − суворо наказала Фінонелла. − Ти ж знаєш, що він не може забрати Шанталь, поки тій виповниться вісімнадцять.

– А раптом він не розуміє мови годинника! Кажуть, перевертні неосвічені й дурні, наче валяні черевики.

− У всякому разі не дурніші за тебе, − огризнулася Фінонелла. − Марш шукати це огидне дівчисько!

Почулося тихе ляскання, Віста ойкнула, і вони обидві, шарудячи листям, покрокували вглиб саду. А я, нарешті, перевела дух.

Почекала ще кілька хвилин і перевалилася через стіну. Лежати на камінні більше не було сил.

Зів’яла трава приглушила звук падіння. Тихий ох зірвався з губ разом із вибитим з легенів повітрям. На кілька секунд я забула, як дихати. Тільки й могла, що відкривати та закривати рота, ковтаючи насичений пряними весняними запахами кисень. Лише через хвилину вдалося трохи підвестися на ліктях і озирнутися. Передпліччя тут же прострілив гострий, пекучий біль. Я не стрималася і глухо зашипіла. По шкірі наче пройшлися кінським скребком. Руки встигли добряче подряпатися об шорстку стіну. Навіть грубий рукав вовняної сукні не захистив від гострого каміння. Але решта тіла, хвала деміургам, не постраждала, і я схопилася на ноги. Пекучий страх і крики, які раз-пораз лунали з того боку стіни, підганяли й змушували закривати очі на дрібні неприємності.