Розділ 27

— Леді де Віньо, — відповіла я їй, мазнувши байдужим поглядом по дівчині.

— Так приємно вас бачити за стінами замку! — заявила Мелані, ніби ми були з нею старими друзями, котрі не бачилися кілька років. — Чи не хочете повечеряти? Тут через вулицю є чудова ресторація, кухар – мій добрий друг. Запевняю вас, ви не пошкодуєте, якщо погодитеся.

Я впіймала насторожений погляд Лани.

— Прошу мене пробачити, — сухо відповіла я, — але зараз я не маю бажання відвідувати ресторації.

— Тоді, можливо, ви дозволите скласти вам компанію під час пішої прогулянки? Я випадково почула, що ви хочете подивитися місто.

Так уже й випадково. Так само випадково, як вона тут з'явилася?

— Моя прогулянка буде короткою, — повідомила я, збираючись доповнити цю фразу тим, що її участь у ній мене не цікавить.

Але Мелані зробила крок уперед, присіла переді мною в реверансі і випросталася, сяючи як золота монета:

— Мені буде дуже приємно скласти вам компанію, леді Етьєн.

Так стоп! Чи не ця жінка з неймовірним зазнанням оголошувала, що як тільки Роналд отримає спадкоємця, мене відішлють у монастир, а сама вона стане новою герцогинею Етьєнською? Ах так, саме ця! То що за різкі зміни? Від зарозумілої суки до собачки, що виляє хвостом.

— Що ви хочете, леді де Віньо? — Холодно поцікавилася я.

— Що?.. — вона схилилася, зустрівшись зі мною поглядом. І тут же його відвела, щоб затарахтіти, дивлячись кудись убік. — Ваша світлість, мені здається, що ми неправильно розпочали наше з вами знайомство.

— Справді? — мій голос хльоснув батогом. — А як би ви хотіли розпочати наше знайомство, леді де Віньо?

— Я хотіла б запропонувати вам свою дружбу, — одразу відповіла вона. — Я ж, як ніхто інший, можу зрозуміти, наскільки вам важко. Адже ви не знаєте мою історію, правда? Не знаєте, що мої батьки загинули у страшній пожежі десять років тому. З того часу про мене дбав мій брат, а коли і його кошти почали закінчуватися, я вирушила гостювати до маєтків спочатку далеких родичів, потім друзів, а зараз мене прихистив лорд Етьєн.

— Навіщо ви все це мені розповідаєте? — Перебила я.

Цікаво, чи зізнається, що намагається викликати жалість, чи ні?

— Просто ділюся з вами своїми прикростями, як жінка з жінкою, — зітхнула вона. — Адже ми з вами на одному боці, леді Етьєн. Жінки у непростих життєвих ситуаціях. Жінки, які мають одного чоловіка.

Я мало не поперхнулась повітрям. Ось чесно!

По-перше, на Роналда я не претендувала, і мені було абсолютно байдуже, з ким він спить, головне, щоб у мою постіль не проліз.

По-друге, настільки відкрите визнання в тому, що жінка, що стоїть навпроти, є коханкою нібито-то мого чоловіка… 

Мда-а-а.

І... я не втрималася.

— І що, як вам мій чоловік?

На це, здається, Мелані не чекала. Вона відкрила і закрила рота, як викинута на берег риба. І не знайшлося, що відповісти.

— Леді Етьєн, я… — вона спробувала виправдатися. Але саме в цей момент її служниця якось награно закашлялася і зігнулася навпіл.

— Равико, ти що? — Мелані кинулася до неї через кілька коротких миттєвостей.

А я тільки закотила очі, дивлячись на цей театр майже одного актора, і зробила крок до карети.

— У замок, — скомандувала кучеру. — Надто холодно цього вечора для прогулянок.

Лана тихо пирснула зі сміху. Але тут же замаскувала це на зітхання. І тільки коли ми обидві опинилися в кареті, розреготалася і похитала головою.

— Як ви її, леді Етьєн! Холодно! Стримано! Боги, як же я хочу бути схожою на вас!

Я кисло посміхнулася і відсунула убік шторку, роздивляючись вечірнє місто. Напевно, я мала відчувати себе приниженою або обпльованою після такої витівки Мелані, але мені… було все одно. Лорд Етьєн не був нашим чоловіком. Щось мені підказувало, що він взагалі нікому не належав.

А якщо все складеться так, як я планую, то через кілька місяців і я нікому не належатиму.

***

Місто Урел – столиця Флемур.

Королівська резиденція.

— Доповідай, — наказав король, відклавши документи і спустивши на перенісся позолочені тонкі окуляри для читання.

За вікнами його кабінету спалахував новий день. Новий погожий день для столиці, але не для інших земель його королiвства. Про що й прийшов повідомити йому один із шпигунів.

Невисокий худорлявий чоловік років п'ятдесяти стояв навпроти монарха, низько опустивши голову. На поясі в нього ліворуч був приторочений меч, а праворуч — книга. Пошарпана, тонка, з жовтими листами. Вони ніби тремтіли, підкидаючи обкладинку, хоча ніякого вітру в приміщенні не було.

— Ваша величність, — голос доповідача був сухим і неживим. — Цієї ночі на сході королівства спалахнула червона смерть. Мої люди повідомляють, що загинуло вже десятеро людей. Згоріли за лічені години. Про заражених дані поки що вiдсутнi. Накажете відправити магів на допомогу?