Розділ 25

Ми об'їхали кілька рибальських селищ. Невеликі поселення, що складаються з десятка дворів і стільки ж човнів. Доки та китобійні залишилися позаду. Під копитами коней дзвеніли вкриті шаром солі каміння. Вони раніше були вкритi водою. Водою… яка зараз була від цього місця за кілька кілометрів.

Я конспектувала все побачене в блокнот і прислухалася до розмов, які під час зупинок Тамаш вів із рибалками. Сама в них практично не брала участі, не знаючи що сказати. Якщо допомогти із зерном попереднім постраждалим я хоч якось могла, то в поточній ситуації залишалася безсилою.

Чесно, я до останнього сподівалася, що це просто якийсь масштабний відлив і незабаром усе стане на свої місця. Але що більше Тамаш розмовляв з рибалками, то чіткіше я розуміла — море почало вiдступати давно. Спочатку повільно відповзало від берега, а потім зникло за обрієм, осушивши Драконячу затоку.

А це означало, що всі катаклізми були все ж таки не природним явищем. Мені варто було змиритися з тим, що боги в цьому світі настільки могутні, як про них і говорять. Це не просто сліпа віра, а факт, підтвердження якого я зараз можу спостерігати на власні очі. Лють богів, що торкнулася королівство Флемур, більше не можна було ігнорувати.

Наш загін повертався до замку в похмурому мовчанні. Тамаш більше не посміхався, не розповiдав байки. Лана кусала губи, не в силі відійти від побаченого. А я розуміла, що мої плани налагодити своє нове життя на цьому світі починають розсипатися. Всі ті зміни, що я замислювала провести, щоб досягти хоча б трохи комфорту проживання для дівчини з двадцять першого сторіччя, поки що відступали на другий план. Виявляється, були справи важливішими. Але що я могла зробити?

— Як ми можемо їм допомогти? — я поставила це запитання, коли сонце вже зникло за горизонтом, а ми продовжували шлях трактом.

— З океаном? — здивувався Тамаш. Наче я зморозила якусь дурість.

— Не тільки, — я придушила позіхання. — З врожаєм, обвалами, знищенням ґрунту… і океаном також. Повинна бути якась магія, здатна це виправити.

— Магія, може, й є, ваша світлість. Але настільки сильних магів ми не маємо.

— Зате вони мають бути у короля, — впевнено заявила я. — Якщо я звернуся до нього, як дочка, чи допоможе його величність із катаклізмами?

— Я не був би так упевнений, — стримано відповів Тамаш.

Я почекала кілька хвилин, сподіваючись отримати пояснення. Але їх не було. Радник герцога вирішив тримати язика за зубами.

— Чому? — мене такий стан справ не влаштовував. Занадто багато ще було незрозуміло для мене у цьому світі. — Хіба його величність не має бути зацікавлен у добробуті свого народу?

— Це землі Роналда, — неохоче озвався лорд Монуа. — Отже, і його проблеми.

— Але… — я осіклася, не розуміючи, як таке може бути взагалі. Потім подумки кивнула, сприймаючи цю інформацію. І уточнила: — Тобто ви, лорде Монуа, кажете, що ми зовсім нічого не можемо зробити для народу. Я правильно вас зрозуміла?

— Я чую у вашому голосі войовничість, леді Етьєн, — спробував перетворити все у жарт Тамаш. Але, не дочекавшись від мене посмішки у відповідь, зітхнув: — Магія людей тут мало що може зробити, ваша світлість. Ці лиха наслали на нас боги. Це їх варто благати про допомогу.

Боги, отже. З місцевими богами мені ще не доводилося спілкуватися, хоча я й збиралася вирушити до храму, щоб зняти з себе підозри, що поширюються злими язиками.

— Коли найближчий день для молитви? — діловито поцікавилася я, розуміючи, що минулий пропустила.

Тамаш кинув на мене ще один здивований погляд.

— Ви бажаєте відвідати храм?

— А що в цьому такого дивовижного? Якщо милість богів варто випрошувати, то чи не краще взяти участь у цьому якомога більшій кількості людей?

— Мені здавалося, що ви повинні бути ображені на богів, ваша світлість.

Я тільки незрозуміло насупилась.

— Стільки років із невідомою хворобою, яку ніхто не міг вилікувати. Хіба вам не болісно через те, що вони таке допустили?

Занадто каверзне питання, відповіді на яке у мене не було. Я на богів точно ніякої образи не причаїла. А у Адель цього, на жаль, дізнатися вже не вийде.

— Зараз благо населення важливіше за все, — сухо відповіла я і підштовхнула п'ятами Сніжинку.

***

Наступний день я практично повністю провела у замку. Сніданок попросила накрити у їдальні та запросити лорда Фінгара. З ним у мене було дуже багато тем для обговорення після подорожі. І водночас віддала Лані ще один наказ, який здивував дівчину.

— Так й передати? — перепитала вона, завмерши на місці, поки я вибирала сукню для сьогоднішнього дня.

— Так, так і передай, — підтвердила я. — З цього моменту для мене нехай готують найпростішу їжу, яка лише можлива.

— Але… ваша світлість, я не розумію…

Лана не змогла поставити питання прямо, хоч і мала на це мій дозвіл. Але все ж таки спробувала дізнатися причини такого наказу.

— Наш народ у занепаді, Лано, — зітхнувши, промовила я. — Усім зараз тяжко. Думаєш, простим людям буде легше від думки, що аристократи на обід вибирають з десятка страв, при цьому дев'ять, що залишилися, відправляючи дворовим псам?