Розділ 22

Пробігшись наостанок поглядом по документах про постачання, перевезення та нові торгові шляхи, я почала збиратися. Поспіхом склала всі папери назад у ящик і з жахом завмерла на місці. Чари відкриття замків я знала, спеціально знайшла їх у книгах напередодні. Але… з чарами закриття трапилася проблема – я про це якось не подумала. Про всяк випадок застосувала перші, сподіваючись, що це спрацює. Але, на жаль, шухлядка так і залишилась відкритою. Я потопталася на місці, різко присіла навпочіпки і вирішила випробувати чари левітації, як з дверима.

Папери всередині голосно шелестiли, доки я намагалася намацати замок — язичок або язички, які потрібно витягти з пазів і відпустити. Але, хоч би скільки пробувала, не могла нічого знайти. Замок був якийсь неправильний. І це мене приголомшило.

Я спалилася.

Коли Роналд повернеться і помітить, що найзахищеніший його ящик відкритий?.. А чи запідозрить мене? Він мене явно недооцінює. Навряд чи навіть зможе припустити думку, що я пробралася до його кабінету. Швидше запідозрить тих шпигунів короля, яких боїться. Хоча… чи може ця людина хоч чогось боятися? Мабуть, такої картини я навіть уявити не могла.

Плутаючись у власних думках, я просто відкинула паніку і випросталася. Цю проблему я зараз ніяк не можу вирішити… Подумала так і завмерла, не вірячи своїм очам. На стільниці прямо біля футляра з пером лежав невеликий мідний ключик. Такий самий, яким можна відкрити або закрити ящик.

— Це що, жарт? — роздратовано видихнула я і потяглася до ключа.

Він ідеально підійшов до замку третьої шухлядки. А після двох покрутів викликав тихе клацання, замикаючи його.

Лаючи себе за неуважність, я повернула ключ на стiл, задула свічку і поставила її на місце. Відчинила вікна і навшпиньки підкралася до дверей. Прислухалася і тихо її відкрила, щоб висунути носа в коридор.

Порожньо.

Діяти треба було швидко. Зачиняла ці двері так само, як і відчиняла, подумки дивуючись тому, що людина, яка у всіх підозрює шпигунів короля, навіть не спромоглася нормально захистити свої таємниці.

Замок клацнув, я випросталась і поспішила у бік своєї спальні. Серце билося ще швидше, ніж по дорозi сюди. Руки тремтіли, а у роті з'явився металевий присмак. Здається, я прокусила губу від нервів.

До сходів, що вели у хол, я дісталася майже без пригод. Кілька разів доводилося завмирати і прислухатися, а один раз сховатися в темному відгалуженні коридору, щоб не потрапити на очі патрульним вартовим. Але в іншому все йшло поки що максимально гладко. Я навіть сказала б, що чітко за планом. Якби поруч була Лана.

Камеристка не з'явилася. Мабуть, вона не мала можливості піти за мною.

Сходами я спускалася боком, прислухаючись до шелесту ночі. Завмерла на останній сходинці, переконавшись, що дорога чиста. І поспішила у прохід для слуг. Головне, тепер не заблукати.

Ішла по пам'яті. Тут повернути праворуч. Тут ліворуч. Тут… Я опинилася в коридорі, що веде в потрібну вежу, за кілька довгих і дуже нервових хвилин. Попереду майнула постать, і я втиснулася спиною в стіну, почуваючи себе героїнею дешевого шпигунського бойовика.

Я затрималася. Люди герцога мають бути вже на місці біля моїх покоїв. Що я скажу? Що вилетіла у вікно, як птах?

— Міледі? — невпевнений шепіт торкнувся слуху.

Я полегшено видихнула, визнаючи у постаті свою служницю.

— Лано.

Ми зустрілися за мить. Дівчина виглядала надто блідою та зляканою.

— Ви цілі? — прошепотіла вона одними губами, озираючись. — Треба повертатись.

— Ціла. Ідемо.

— Хто тут?! — гучно пролунало позаду.

А в мене серце впало в п'яти.

Лана потягла мене вбік, але ми й кроку не встигли зробити, як у коридорі різко посвітлішало — загорілися всі смолоскипи.

Видихнувши і начепивши на обличчя найутихомирливіший вираз, я обернулася.

За десять кроків від нас стояв чоловік, якого я вже знала. Капітан загону, який Роналд залишив охороняти мене. Саме з цим воїном я познайомилася в день роздачі хліба мешканцям селищ.

— Міледі? — здивування промайнуло на обвітреному обличчі. Чоловік уклонився. — Чи можу я дізнатися, що ви робите тут у таку пізню годину?

— Міледі не спалося, — заступилася за мене Лана, ступивши вперед. — І я порадила леді Етьєн прогулятися та подихати прохолодним нічним повітрям. Ми якраз прямували до парку.

— Вимушений висловити свою побоювання, — похитав головою чоловік, кинувши на мене погляд поверх плеча дівчини, а за його спиною почулися кроки — стражники заступали на пост біля моїх кімнат. Цікаво, чи це вони затрималися, чи ми були надто реактивні? — Нічні прогулянки — не найбезпечніше заняття для двох жінок. Якщо ваша світлість не заперечує, я хотів би супроводити вас у ваші покої.

— Боюся, що не зможу заснути, — підхопила я легенду, на ходу вигадану Ланою, помітивши підкріплення. — Я не знайшла варту біля своїх дверей, це мене стривожило ще сильніше.

По обличчю капітана буквально читалося, що вся ця ситуація його дуже бентежить. Але сказати це герцогині прямо він не зміг. Як не зміг словесно висловити подив щодо мого вбрання.