Десь на дорогах герцогства
— До чого такий поспіх? — капітан загону порівняв свого коня з конем лорда Етьєна.
Хольдерік був людиною, яка завжди беззастережно виконувала накази та доручення, не ставила зайвих питань. Але зараз він не витримав, звернувшись до командира. Багато питань його турбували. І він знав, що отримає на них відповіді, якщо наважиться поставити.
Адже герцог ніколи нiчого не приховував від своїх людей. Це було для нього принципом та справою честі. Роналд вважав, що коли всі вони стали пліч-о-пліч, готові вмирати за обов'язок і чужий наказ, то мають право знати всю правду.
Так, Роналд дуже дорожив своїми людьми. Якось це коштувало йому всього. Але навіть зараз, озираючись на минуле, герцог розумів, що не б прийняв іншого рішення. Тільки не ціною життя інших.
— Наказ корони, — цього разу він відповів сухо. Кинув погляд у бік радника, який зголосився вирушити разом з ним, і підібгав губи.
Лорд Монуа виглядав паршиво.
— Скоро ми знову вирушимо в Мертві землі, — похмуро похитав головою Хольдерік. Він зрозумів значно більше, ніж сказав герцог. — А я тільки порадувався, що до зими більше з жодним монстром не зустрінуся.
— Ти що, тещу на поріг вдома пускати зарікся? — зареготів проїжджаючий повз воїн.
— Катись до демонів, Ос! — ринув на нього капітан і повернувся до герцога. — Скільки нам потрібно людей?
— Що більше, то краще, — похитуючись у сідлі, відповів Роналд.
Він не хотів вдаватися до заходів, до яких підштовхнув його лист короля. Але ще більше злило чоловіка, що йому не просто видали нове доручення, як ланцюговому псу, а ще й делегацію для перевірки відправили.
Краще б вони послали навчених воїнів. Тих, хто готовий з радістю рубати на шматки небезпечних істот і захоплювати дикі землі клаптик за клаптиком.
— Ваша світлість! Ваша світлість! — назустріч загону темною дорогою мчав вершник на тонконогій вороній кобилі. — Новини! Новини підтвердились!
Посильного Роналд наказав відправити ще пізно ввечері. За кілька годин до відбуття із замку. Така терміновість була потрібна. У них залишалося замало часу для того, щоб мобілізувати мешканців сіл та навчити їх тримати меч із правильного боку.
— Доповідай, — наказав Роналд, коли вершник порівнявся з ним і розгорнув коня.
— Три вози із зерном прибули сьогодні вранці. Народ задоволений. Дякує леді Етьєн.
— Леді Етьєн, значить, — хмикнув Тамаш, роздивляючись усипане яскравими зірками небо. — А ти казав, що їй не вдалося домовитися про постачання.
— Звідки насправді прибули вози? — звернувся до свого шпигуна герцог.
— З півдня, мілорде, — охоче відгукнувся молодий чоловік, випрямляючись у сідлі. Його кобила хропла від втоми. Чи жарт, її гнали кілька годин по прилеглих селах. Навіть у місто змусили відвезти господаря.
— З півдня, — задумливо протяг Роналд.
Угіддя барона Акіами та графа Дрегета були на заході. Хто із південних земель міг продати зерно?
— Леді Маргмері, — припустив Тамаш, ніби прочитавши думки друга. — Цікаво, яку ціну вона виставила твоїй дружині?
— Про це ми поговоримо, коли повернемося, — процідив крізь зуби Роналд, розуміючи, що пропустив момент, коли ця стара карга встигла звернути увагу на його дружину. — Поки що це грає нам на руку.
Роналд за своє життя звик отримувати вигоду з усього, що відбувається. У тому числі й із непередбачених обставин.
А зараз ситість його народу грала йому на руку. Хвилювання були заспокоєні ще першою поїздкою леді Адель. Зараз куди більше людей погодиться взятися за зброю та стати під його прапор. Особливо якщо це гарантуватиме ситість для їх сімей зимою та чесну оплату золотом.
Так він подумав, озирнувшись і окинувши поглядом з трьох десятків піших людей, що йшли за ними з першого села прямісінько до міста.
Ця ніч мала стати початком жнив. Жнив, які зберуть простий люд на благо королівства.
***
Аліна Невська/Леді Етьєн
Лист, написаний братом леді Мелані, згорів швидко. Але його зміст не йшов у мене з голови.
Про що взагалі думав цей чоловік, коли писав такі рядки?!
Розлучень у цьому світі, як я вже зрозуміла, немає. Йшлося про єдиний спосіб повернути собі дівоче прізвище — вбивство чоловіка.
Тряхнувши головою, я відмахнулася від цих думок. Хоч би який зуб точив лорд де Віньо на герцога — це не моя війна. Нехай хоч повбивають один одного на дуелях. Захлинуться своєю жовчю і жагою помсти лише з відомих їм причин. У мене інших справ купа.
На четвертий день після смерті Піфаль я все ж таки вийшла в парк. Сонливість накотила, варто було опинитися на свіжому повітрі. А я не могла зібратися з думками, гуляючи в компанії мовчазної служниці.
І раз у раз ловила себе на тому, що порівнюю цю жінку з буркотливою і жвавою Піфаль. Нехай камеристка і не була ідеальною, але… з нею було веселіше, чи що. Хоча б інколи.