Розділ 15

Листи стали приходити наступного дня, після того, як гості почали їхати з замку. Їх мені приносила служниця, яку я вже бачила першого дня в цьому світі. Це вона розбудила мене разом з Піфаль, а потім поспішила рознести чутку про моє одужання.

Жінка зі мною мало розмовляла. Швидко виконувала свої обов'язки та спішно покидала кімнату. Мені навіть видали зачарований дзвіночок, за допомогою якого я могла покликати її у потрібний час.

Але поки що він стояв осторонь. Їжу приносили справно, навіть лікаря прислали, щоб він оглянув мене після шаленої ночі. Але нікому, навіть доктору Ліху, не було відомо, що насправді сталося.

Йому сказали, що я просто погано почувалася після прийому. Піфаль все за тією ж версією просто поїхала додому. Як же все просто!

Саме зараз я розуміла, наскільки спрощували життя соціальні мережі та телефони. Ти завжди міг зателефонувати чи написати людині, дізнатися, як вона. А не вірити просто на слово.

Другий день я проводила у своїй новій спальні. Виходити з неї не хотілося. А варто було тільки підійти до порога, як мене охоплювала паніка. Здавалося, що там уже чекають усі вбивці світу. Так що я вирішила взяти кілька днів перерви та зайнятися самоосвітою.

Тепер трельяж був завалений не косметикою та прикрасами, а книгами з історії, політики, магії та економіки. Спочатку служниця не хотіла виконувати це доручення. Піфаль би на її місці була ще менш поступливою і прямо в обличчя повідомила, що не цим належить займатися жінкам.

Але те становище, в якому я опинилася, все ж таки відіграло свою роль. І потрібні книжки я отримала.

Проте майже одразу ж зіткнулася із наступною проблемою. Читати я майже не могла.

Це було дивно. При врахуванні, що з вимовою проблем не виникало, а ось із читанням і, як згодом виявилося, письмом — були.

Отже, першим завданням було вчитися. Саме вчитися. Якісь криві навички у Адель все ж таки були. Перо в руку лягало майже непогано, за складами розуміти написане теж виходило.

Саме тому стопка з запечатаними конвертами на тумбі лише росла, а я поки що до них не торкалася. Другу добу я наполегливо читала книги: сторінку за сторінкою, намагаючись зрозуміти все, що там говориться. Якщо не розуміла – перечитувала. Причому все вимовляла вголос, включивши у собі впертість барана.

Коли втомлювалася читати, бралася за перо та чорнильницю. Ручка або олівець були б у рази простіші, це точно. Але вибору у мене не було. Я ставила ляпки на білому папері, намагалася виводити символи один за одним. Стопка з прописами все росла, а мої навички якщо й покращали, то непомітно.

Коли рука починала нити від втоми, я поверталася до читання. Палила свічки, засиджуючись до пізньої ночі. З артефактами, що висіли під стелею, так і не розібралася. Але це поки що.

Жага до життя била ключем. Помирати у незнайомому світі та в чужому тілі я не збиралася.

У рідкісні перерви між читанням і письмом я розгортала мапу материка, знову намагаючись знайти душу Адель і відчути ту саму прокляту нитку, що нас пов'язувала.

Але тут на мене чекала невдача.

А на ранок третього дня двері відчинилися без стуку.

— Леді Етьєн? — Герцог з'явився власною персоною. І без супроводу.

Я здригнулася від несподіванки, поставивши нову пляму поруч з буквою, що нерештi вийшла як треба. Відклала перо і обернулася до непроханого гостя.

— Бачу, ви розвинули бурхливу діяльність, — промовив він, оглянувши мій імпровізований письмовий стіл. — Ваше прагнення до знань мене дивує?

— А чого мені ще варто прагнути, ваша світлість? — не надто дружелюбно поцікавилася я. — Пропустивши стільки років.

— Можливо, в цьому є сенс, — знизав плечима чоловік. — Із завтрашнього дня ви знову зможете відвідувати заняття з викладачами. Слуги принесуть список вчителів, які готові приділити вам свій час.

— Дякую, — я кивнула, поки не знаючи, як на це реагувати. Тому запитала, те, що мене турбувало зараз найбільше: — Вбивцю Піфаль знайшли?

Судячи з того, як скривився Роналд, відповідь була невтішною.

— А список підозрюваних у вас бодай є? — зробила я ще одну спробу, сподіваючись, що хоч би тут йому вдалося досягти успіху.

Якщо на мої плечі зараз ще впаде завдання відшукати злочинця самотужки, я точно надірвусь.

— Ми над цим працюємо, — була суха відповідь.

Зрозуміло. Навіть якщо вони над цим працюють, то не надто успішно.

— Через десять днів прибудуть посли зі столиці від ваших батьків, — приголомшив мене новиною герцог. — Вас будуть чекати на зустрічі.

— Менi потрiбно буде вдати, що в герцогстві не відбувається нічого дивного, правда? — з викликом поцікавилася я, скинувши брову.

— Саме так, — підтвердив Роналд. — Лікар Ліх доповів, що ваше здоров'я більше не перебуває під загрозою. Це не може не тішити.

— Тільки не вбивцю, — примружившись, озвалася я.

Зараз я ніби крокувала тонким льодом. Чого хотів від мене чоловік? Чому прийшов сам, а не надіслав довірену особу? Чому прийшов один?