Розділ 12

Якби мене зупиняли невдачі, я вже давно склеїла б ласти. Поступово б почала їх склеювати, починаючи з глибокого дитинства.

Але перед наступною спробою все ж таки довелося взяти невеликий тайм-аут. Для того, щоб зібратися з силами і загасити злість, що спалахнула після відмови.

А потім я знову натягла на обличчя усмішку, випрямила спину і попрямувала на пошуки наступної жертви.

Барон Акіама знову танцював зі своєю дружиною. Хоча, якщо судити по червоному від натуги обличчу, танцював не він із нею, а вона з ним. Цікаво, в голову барона вже закралася думка про те, що молода дружина це не тільки плюси?

Чекала я закінчення танцю біля однієї з колон, нервово постукуючи пальцями по прохолодному келиху на тонкій ніжці. І розглядала оточуючих.

Іноді ловила на собі такі ж зацікавлені погляди. Час від часу чула шепіт. Неприємний, слизький, від якого хотілося негайно втекти. І це при тому, що я не могла розібрати жодного слова!

— Ваша світлість! — молода дружина барона підійшла першою і присіла в глибокому реверансі. Випросталася, відкинула з обличчя світло-руде пасмо.

— У вас чудова сукня, леді Акіама, — відповіла я люб'язністю. Зазначивши, що за товстим шаром білої пудри ховається розсип ластовиння.

Про сукню я злукавила, але компліменти точно не гріх. 

— О, дякую, ваша світлість, — дівчина почервонiла. — Якщо вас зацікавить, я можу надіслати вам адресу ательє.

— Буде чудово, — відповіла я.

— Леді Етьєн, — барон нарешті наздогнав свою дружину, важко дихаючи. — Як приємно опинитись у вашій компанії.

— Дякую, — відповіла я усмішкою, щоки починали нити від втоми.

А погляд стрибнув до танцюючих. І знову уперся в спину брюнетки у червоній сукні. Тільки цього разу вона танцювала із Тамашем.

Посмішка здригнулася.

— Ваша світлість, як ваше здоров’я? — леді Акіама спробувала перетягнути мою увагу на себе. — Ваш чоловік так швидко оголосив про прийом, що я занепокоїлася про ваше самопочуття.

— Все чудово, — відповіла я, нарешті відвівши погляд від танцюючих і переключившись на важливі справи. — Принаймні у мене.

— Ох, його світлості нездужає?! — сплеснула руками дружина барона. Останній мовчав, відновлюючи подих.

І при цьому ковзав по мені мерзенним хтивим поглядом. Фу!

— Ні, з його світлістю все добре, — я ледве втримала маску люб’язності, намагаючись дивитись тільки на молоду баронесу. — А ось наш народ страждає.

— О так! Я чула про неврожай, — підтримала мене леді Акіама. — Ох, якби ми могли допомогти!

— А могли б? — зачепилася я за її слова.

— Не знаю, — приголомшлено пробурмотіла вона, відкривши рота. Повернулась до чоловіка і, підхопивши його під лікоть, поцікавилася: — Ми могли б?

Барон Акіама в цей час думав, схоже, про те, що міг би зробити він. Тому що його погляд завмер на рівні мого декольте.

Чоловік повільно підняв голову і зустрівся з моїм поглядом — моїм злим поглядом.

— Ні, ми нічого не можемо зробити, — сухо промовив він, різко збліднув. — Прошу нас пробачити, ваша світлість, моя дружина хотіла ще потанцювати.

І, вклонившись, поспішав поцупити від мене баронесу.

Дідько! Ну чому я не могла вдати, що все окей?! Зараз би здобули зерно!

Уф... Гаразд, вдих-видих. Має бути ще якийсь варіант.

— Ваша світлість, — Тамаш підрулив до мене на якійсь нереальній швидкості, вручив повний келих з вином, відбираючи порожній, і широко посміхнувся, — вам подобається свято на вашу честь?

— Ні, — чесно відповіла я, скинувши одну брову.

Лорд Монуа різко зажурився і насупився:

— Щось не так, леді Етьєн?

— Ні, все добре, — збрехала я. — Просто голова паморочиться.

— Давайте проведу вас на балкон? — з ноткою турботи у голосі запропонував радник герцога.

— А давайте, — легко погодилася я, вирішивши, що ще кілька хвилин перепочинку точно зайвими не будуть.

Тамаш люб'язно вказав, у який бік нам іти, і підтримав мене під лікоть.

— Ваша світлість, на вас обличчя немає, — пошепки відзначив чоловік, коли ми майже перетнули зал і минули сцену з музикантами. — Може, покликати лікаря?

Я заперечливо похитала головою. Мені просто потрібно було трохи свіжого повітря, тиші та самотності. Для того, щоб перевести дух і заспокоїтися. Прийняти поразку.

А ще зрозуміти, чому для мене так важливо допомогти цим людям. Як сказала Піфаль, Адель цього не робила б. То чому це роблю я? Явно не заради принцеси.

— Сюди, — лорд Монуа відкрив переді мною скляні двері, що вели на крихітний напівкруглий балкон, огороджений тонкою балюстрадою.

Я зробила крок уперед, підставляючи обличчя прохолодному вечірньому повітрю. Сонце повільно скочувалося до обрію, забарвлюючи скелі в теплі руді тони.