Розділ 11

Підготовка до прийому почалася ще з ночі. Шум у замку стояв такий, що здавалося, ніби ніхто не спить. Я довго крутилася в ліжку, не в змозі заплющити очі. Перед внутрішнім зором все ще стояли обличчя людей з усіх трьох сіл. Історія зі зброєю повторилася. І в наступних поселеннях я говорила куди впевненіше, голос не тремтів. А хліб, виділений герцогом, заспокоював незадоволених.

Мене не відпускала думка, що Роналд Етьєн просто скористався мною. Моїми руками вгамував тих, хто вже був готовий підняти бунт.

Огидне відчуття. Незважаючи на те, що я зробила добру справу. По-справжньому добру.

Якоїсь миті я просто відключилася. Але вранці відпочившою себе не відчула. Піфаль знову розбудила рано і розпочала бурхливу діяльність, розповідаючи, що відбуватиметься сьогодні.

Мене купали, натирали шкіру маслами, одягали, завивали волосся та робили макіяж. Я ніби потрапила до спа-салону, де все включено. У тому числі й плітки.

— Гості вже прибувають, — примовляла жінка, розставляючи передi мною скриньки з коштовностями.

— Буде дуже багато впливових і знатних людей, — з натяком на те, що не можна впасти обличчям у багнюку, додавала жінка, підбираючи сережки, які краще підійдуть під світло-блакитну сукню із сірими вставками.

— Сьогодні я не зможу постійно бути з вами, — наголошувала Піфаль, зупинившись на срібному гарнітурі з аквамаринами.

Я тільки слухала, кивала, а сама кидала погляди в бік дзеркала. Відображення Адель. Але моя свідомість. Звикнути до цього не так вже й просто. Я б сказала взагалі непросто.

— Майже все, — десь ближче до обіду промовила жінка, коли я від нудьги знову розгорнула мапу материка. — Залишіть це поки що. Вам потрібно зосередитись на іншому.

— Мені просто треба пережити цей прийом, — відмахнулася я. — Не думаю, що будуть якісь складнощі.

— Хай боги вас почують, — зітхнувши, відповіла вона.

Я тільки крадькома кинула на служницю погляд і відвернулася. Не певна, що місцеві боги мене чують. Інакше вони вже швиденько підсунули б мені під ніс місцезнаходження і втраченої принцеси, і сильного чарівника.

Стук у двері пролунав ще за півгодини. Піфаль підірвалася, востаннє поправляючи моє плаття, зачіску, і посміхаючись. А потім поспішила відчинити двері, за якими стояв не хто інший, як герцог власною персоною.

— Леді Етьєн, ви готові? — байдужим і холодним тоном поцікавився чоловік, спокійно переступаючи поріг кімнати. Адже його ніхто навіть запросити не встиг.

— Готова, — я встала з пуфа біля трельяжу і подарувала чоловіку Адель оцінюючий погляд.

Гарний, зараза.

Єдине, мені здавалося, що вбрання для будь-яких прийомів і балів у подружжя має бути в однакових тонах. Але, на жаль, помилилася. На герцозі красувався оксамитовий темно-червоний сюртук, накинутий поверх білої сорочки зі стоячим коміром.

Як на мене, бордо з ніжно-блакитним не поєднувалися. Але хто знає, може, в цьому світі зовсім інші переконання з цього приводу.

— У такому разі дозвольте вас супроводити, — він простяг руку, не схиливши голови.

Фраза, сказана герцогом, начебто була питанням. Але за фактом просто формальністю. Відмовити я не могла.

— Звичайно, — граючи в ту саму гру, озвалася я. Забрала у Піфаль біло-блакитне віяло і мимоволі скривилася.

У пам'яті сплив урок про віяла. А точніше, про те, що означали їхні кольори. Білий – невинність, а блакитний – вірність.

Сподіваюся, лорд Етьєн у цьому нічого не розуміє. Інакше якийсь занадто жирний натяк.

Ми вийшли пліч-о-пліч, повільно, ніби нікуди не поспішали. І це діяло на нерви навіть сильніше, ніж я могла уявити.

— Як пройшла вчорашня поїздка?

Я косо глянула на чоловіка принцеси і знизала плечима:

— Я гадала, що вам уже встигли про все доповісти. Хіба не так?

— Так, — спокійно підтвердив він. — Та може вам є що додати? 

— Крім того, що ваш народ незадоволений тим, що ви нічого на робите із насуваючимся голодом? — перепитала я, прислухаючись до того, як далеко від нас відстала Піфаль.

А то знову доведеться слухати зітхання про те, що я псую життя Адель своєю поведінкою та словами.

— Хочете допомогти народові — то допоможіть, — несподівано запропонував герцог. — Сьогодні на прийомі буде багато людей зі своїми землями та полями, які вціліли у дні посухи. Домовитеся про вигідне постачання зерна, леді Етьєн, люди будуть вам вдячні.

Я чула сарказм і починала злитися.

— Хіба це не ваш обов'язок, любий чоловіку? Дбати про своїх людей.

— Ніхто не казав, що я нічого не збираюся робити, — знизав він плечима. Так само, як я це зробила кілька миттєвостей тому. — Але хто знає, можливо, молодій герцогині вдасться досягти більшого на цьому полі бою.

І знову цей жартівливий тон, від якого в мене руки затремтіли.

Генієм бути не потрібно, щоб розуміти: з мене просто сміються. Цей чоловік навіть уявити собі не може, що хтось може зробити більше, ніж він. Яка зарозумілість!