Розділ 6

Особисті кімнати герцога Етьєнського

— Жорстоко ти із нею, — Тамаш розслабленою ходою увійшов за другом до його кімнати. Окинув поглядом просторе приміщення і знайшов те, що шукав, — пляшку вина і два кубки на столі біля каміна.

Слуга, який чекав свого господаря, кинувся раднику навперейми, намагаючись догодити. Але лорд Монуа тільки рукою махнув, відсилаючи того й сам витягуючи пробку.

Вино з приємним дзюрчанням полилося у кубки.

— Сам знаєш причину, — лорд Етьєн стомлено заплющив очі.

Цей похід сильно вимотав його. Причини він уже озвучив на пораді. І тепер потрібно зробити всього дві речі: скласти рапорт його величності і прийняти рішення. Одне з найскладніших і невідкладних за його перебування в ролі полководця і генерала.

— Знаю... Ну так вона в цьому не винна, — знизав плечима Тамаш, опустившись у крісло і витягнувши ноги у високих м'яких чоботях.

У таких у похід не підеш. Але лорд Монуа й не збирався. Основні його обов'язки були тут у землях герцога.

Зробивши ковток вина, він кинув погляд на друга, котрий уже розшнуровував горловину сорочки.

— Вона Флемур, — припечатав герцог, позбавляючись взуття. Тяжкі чоботи з гуркотом упали на килим.

Слуги кинулися забирати одяг. Один із хлопчаків, якого Тамаш ще не знав на ім'я, поспішно перевірив воду в ваннi, до якої прямував господар.

— І яку роль відіграє те, що вона Флемур? — знизав плечима Тамаш. — Роналд, вона дівчисько, яке тільки стало на ноги. І твоя дружина. Тож не така вже вона й Флемур.

— Вона Флемур, — лорд Етьєн був непохитний. Він з насолодою опустився в гарячу пінну воду і сам потягся за мочалкою, відіславши жестом слуг.

— А де Друвард? — лорд Монуа спробував знайти поглядом камердинера герцога.

— Взяв відгул. У нього дружина народила.

— Хоч хтось радіє своїй дружині, — пирхнув Тамаш, підводячись із місця і підхоплюючи другий кубок, щоб віднести його Роналду.

— Не всі одружилися з кохання.

— Може й так, — не став сперечатися лорд Монуа і посміхнувся, простягаючи другий кубок другу: — За твоє повернення та чергову перемогу.

Роналд не відповів. Забрав вино та надпив.

— Але при цьому, — продовжив міркувати Тамаш, виконуючи одразу два свої завдання: друга та радника, — твоя дружина оговталася від хвороби і може стати непоганою парою. Або хоч адекватно виконати свої обов'язки.

— Згоден тільки з останнім, — герцог заплющив очі, насолоджуючись жаром води та присмаком вина. — Обов'язки виконувати їй доведеться.

Тамаш промовчав, роздумуючи про щось своє. А потім знизав плечима:

— Вам краще знати, ваша світлість. Мелані покликати?

— По неї вже послали.

Герцог Етьєнський не хотів сьогодні більше думати ні про країну, ні про справи, ні про сімейство Флемур. Сьогодні він хотів бачити лише свою коханку. І тому відіслав жестом Тамаша, продовжуючи попивати вино.

***

Аліна Невська

Я запнулась і різко підвела очі на жінку, яка розкусила мене на другий день в іншому світі.

— Що?

Це все, що я змогла видихнути, намагаючись зрозуміти, що робити. У голові набатом била лише одна думка: «Біжи! Просто біжи!»

— Про що ви кажете, Піфаль? — судомно міркуючи, що робити далі, запитала я. Спробувала закосити під дуру.

Але той погляд, яким мене нагородила служниця принцеси…

— Заходьте, — спокійно запропонувала вона, відчиняючи двері в кiмнати Адель. — Не годиться про такі речі говорити в коридорах. У стін є вуха.

І спокійно пройшла усередину.

Здавалося б, ось він мій шанс! Розвертайся та біжи!

Але куди б я побігла? Що б робила одна в чужому та небезпечному світі, навіть якби змогла вибратися із замку? Із замку, в якому на кожному повороті вартові, між іншим.

І я переступила поріг.

Піфаль поводилася так, ніби нічого не сталося. Начебто вона не виявила, що місце принцеси зайняла інша!

Камеристка пройшла до столика біля крісел. Налила з графина води у склянку і, зробивши ковток, сіла.

— Як ви зрозуміли? — занімілими губами прошепотіла я, борючись із нападами нудоти.

Дороги назад немає. Вона знає.

— Що ви не Адель? — Піфаль відвела очі, роздивляючись довге панно на стіні. — Це було не так уже й складно. Але перед тим, як ви розповісте про себе, я хочу знати, що сталося з її високістю. Де вона?

— Якби я знала, — пробурмотіла я, роблячи акуратний крок у бік Піфаль.

А ще я не знала, як правильно вчинити. Піфаль поводилася занадто спокійно для людини, яка щойно розкусила самозванку. І це збивало з пантелику.

Все мало скластися інакше. Не так! Зовсім не так!