Розділ 2

Не знаю, скільки я просиділа біля трельяжу, розглядаючи з усіх боків тепер уже своє обличчя. У вухах шуміло. Усвідомлення приходило повільно та зі скрипом: я тепер не я.

Мабуть, не таку новину хочеш отримати відразу після пробудження, це точно. Але... Як говорила моя хороша подруга Христина — коли доля дає кашу, нема чого нею розкидатися.

Якщо я якось опинилася тут… Хоча чому «якось»? Певна річ, що за допомогою якоїсь магії, про яку говорили ті двоє. Тоді й треба повертатися з її допомогою. Головне, щоб моє тіло там — удома — швиденько знайшли і до апарату штучного життєзабезпечення підключили.

Христя за мною перед парами повинна заїхати, якщо не відповім на дзвінок — вона заб'є тривогу. Тож про це поки що можна не перейматися.

А ось про те, як повертатись, варто подумати.

Магію я бачила лише у фільмах. Усякі там фаєрболи та блискавки, які чарівники кидали з рук. Або вистрілювали ними з чарівної палички.

Опинившись у такому місці, я не уявляла, де взяти чарівну паличку чи підручник з магії, щоб повернутися додому.

— Вдих-видих, — скомандувала я сама собі, знову починаючи скочуватися в безодню паніки. — Не час розкисати.

На руку грало те, що принцеса тривалий час провела у паралізованому стані. Залишилося дізнатися, наскільки все було погано для неї та добре для мене. Дізнатися, що за світ довкола. І зробити все це потрібно так, щоб ніхто не зрозумів, що я насправді не вона.

Навіть думати не хочу, що можуть зробити місцеві жителі, якщо до них дійде чутка про те, що принцеса і не принцеса загалом. А навіть якийсь інопланетянин у її тілі.

Я нервово розсміялася над словом «інопланетянин», що промайнуло у свідомості.

— А для них так і є, — пробурмотіла я, масажуючи скронi холодними тонкими пальцями. — Для них я інопланетянка.

Жодних сумнівів. Інший світ. Боже, так не буває!

Ще кілька разів видихнувши, я зібралася з силами, щоб покликати Піфаль.

Двері відчинилися, і в кімнату, голосячи на ходу, влетіла служниця Адель... Яке ж гарне ім'я у цієї принцеси!

— Міледі! Що ж ви встали самі? Ви могли впасти! Ви ще такі слабкі!

— Все добре, — запевнила я її, але підніматися з пуфу на підтвердження цих слів не ризикнула.

Все ж таки слабкість була жахливою. Але якщо це тіло ще вчора було паралізоване, то мій нинішній стан є явним прогресом.

— Можете покликати лікаря? — Попросила я, глянувши на Піфаль. — Я готова.

— Звичайно, міледі, — вона вклонилася так, як кілька хвилин тому зробив той чоловік.

Я не обдарована акторським талантом. Як мені зіграти роль принцеси? Як вінценосні особи взагалі реагує на те, що їм кланяються?

Ліх з'явився за кілька хвилин. За ним знову по п'ятах йшов натовп роззяв. Але цього разу Піфаль стала в дверях і голосно гаркнула на всіх, щоб ті забиралися геть.

— Подивитися вони прийшли, ви тільки подивіться! — обурилася жінка, закривши двері перед носом у хлопця в темному костюмі незвичайного пошиття.

— Міледі, — лікар зупинився біля мене і жестом попросив повернутися до нього обличчям.

Негайно підскочила Піфаль і накинула мені на плечі важкий халат, запахнувши його на грудях.

Ну так… адже я в нічній сорочцi тут сиджу. Хоча я б назвала це вбрання нормальною такою сукнею. Спати в ньому — явний злочин!

— Подивіться сюди, міледі, — попросив чоловік, діставши з кишені зеленого подовженого піджака якийсь довгастий предмет, який засвітився м'яким жовтим світлом. — Так добре. Тепер подихайте.

Він торкнувся тим самим предметом яремної ямки.

Не знаю, що чоловік зараз робив, але... вказівки я виконувала.

— Добре, а тепер спробуйте встати, — Ліх подав мені руку, допомагаючи втриматися на ногах. — Крок.

Я вже куди впевненіше виконала і цю вимогу.

— Дуже добре, — лікар посміхнувся. — Ви швидко видужуєте. Індовiр робить чудеса. Але настоянки доведеться продовжувати пити.

— Я простежу за цим, — охоче відповіла Піфаль.

— У такому разі мені залишається тільки скласти звіт і надіслати його пану, — знову схилився переді мною цей чоловік. — Я ще завітаю до вас, ваша світлість. У разі нудоти відразу ж повідомляйте мені.

— Добре, — мляво відповіла я, чомусь сумніваючись, що погіршення можливе.

Почувала я досить добре. Якщо не зважати на втому і слабкість, які ставали все менш відчутні з кожною секундою.

— Міледі, ви голодні? — співчутливо поцікавилася Піфаль, коли лікар пішов. — Наказати подати сніданок?

— Ні, дякую, — збрехала я.

Нема чого тут розсиджуватися і місцеві страви куштувати. Потрібно діяти, поки всі не зрозуміли, що я не їх дорогоцінна принцеса.

— Я хотіла б оглянути це місце, — твердо промовила я, розуміючи, що Піфаль виконає будь-яке моє бажання… будь-який наказ.

— Ви ще надто слабкі, — з сумнівом заперечила жінка.