Розділ 1

Молодші брати та сестри завжди поводилися голосно, і я навчилася спати навіть у таких умовах. Але коли над головою пролунало одразу кілька незнайомих голосів, сон злетів миттєво.

— Боги, що це за запах? — приголомшений вигук збоку.

— Міледі, прошу вас, прокидайтеся, — другий голос і дотик до руки.

Хто? Міледі?

Я розплющила очі і злякано подивилася на двох літніх жінок у дивних вбраннях. Темно-коричневі сукні з довгими рукавами, білосніжні фартухи та чепчики з мереживом.

— Хто ви? — Ошелешено охнула я. По загривку мазнуло холодом. А я відскочила до узголів’я ліжка... Великого двоспального ліжка з важким бордовим балдахіном.

Така в мою однушку поміститися могла тільки якщо через вікно.

— Міледі? — одна з жінок схопилася за серце, дивлячись на мене так, наче привид побачила.

— Це диво! — вигукнула друга, притискаючи долоні до рота. — Міледі оговталася від хвороби! Оговталася! Хвала богам!

Я застигла на місці, намагаючись проморгатися і відігнати цю шалену картину. Але сон не хотів пропадати. І я крадькома вщипнула себе за бік, намагаючись прокинутися якнайшвидше.

Цей трюк ніколи не спрацьовував — навіть під час кошмарів. Так, я усвідомлювала, що перебуваю уві сні. Я розуміла, що це не реальність, коли не відчувала болю, але прикинутись все рівно не могла.

Але зараз, варто було себе ущипнути, як на очі навернулися сльози.

Значить… це не сон?

Я ще раз доторкнулася пальцями до одягу та малодушно опустила погляд.

Жодного натяку на мою плюшеву піжаму яскраво-зеленого кольору. Замість неї шовкова сорочка з довгими рукавами та тонкою вишивкою по каймі.

Та що, чорт забирай, відбувається?!

— Швидше! Біжи! Скажи всім! І поклич лікаря! — Одна з жінок звернулася до другої, притискаючи руки вже до грудей. — Нехай сурмлять, що міледі оговталася! Нехай знають усі!

Друга жінка кинула на мене ще один погляд і, підхопивши спідницю, побігла.

Я проводила її поглядом, водночас помічаючи деталі кімнати. Величезної кімнати, зо була обставлена різьбленими меблями.

Широка тристулкова ширма білого кольору, за якою видніється бік мідної ванни. Довга софа з квадратним чайним столиком, величезна шафа з п'ятьма дверцятами, трельяж і стілець-пуф, обтягнутий бордовою тканиною... І всі меблі з якогось дивного світлого дерева з рожевим відтінком.

— Де я? — Видихнула, не впізнаючи власний голос.

Він здався мені надто високим.

— Міледі, ви вдома, — як до дитини звернулася до мене жінка, що залишилася. У її великих сірих очах читалися одразу і шок, і зхоплення. — Ви мене не впізнаєте?

А що повинна?!

Я повільно покачала головою, продовжуючи притискатися спиною до узголів’я ліжка.

— Ваша високість, сьогодні сталося диво, — обережно заговорила незнайомка.

Як вона мене щойно назвала?! Ваша високість?!

— Диво? — нервово перепитала я.

— Так, — обличчя жінки посвітліло, вона посміхнулася. — Ваша жахлива хвороба нарешті відступила. Не інакше як боги змилостивилися і почули наші молитви. Ви більше не прикуті до ліжка. Чи це не диво?

Нервово проковтнувши слину, я намагалася усвідомити все, що сталося за останні кілька секунд. Усвідомити та знайти цьому логічне пояснення.

Але не вдавалось.

— Як вас звати? — спитала єдине, що здалося мені важливим.

— Моє ім'я Піфаль, міледі, — схилила вона голову. Чепчик зісковзнув з м'якого сірого волосся, зібраного в тугий пучок. — Я прибула з вами сюди. Невже не пригадуєте? Я ваша камеристка.

Куди ж сюди? І що таке "камеристка"?

— Нічого не розумію, — чесно зізналася я, відчуваючи, як до очей підступають сльози. Ще трохи — і я заплачу.

— Нічого страшного, — заспокійливо посміхнулася мені... як вона себе назвала? Піфаль? Якесь нелюдське ім'я. — Ви довгі роки хворіли. Були прикуті до ліжка. Не хвилюйтеся, міледі, пам'ять до вас скоро повернеться. А якщо ні, я розповім про все. Обіцяю.

Вона так майстерно вмовляла мене, що невдовзі я зловила себе на тому, що киваю в такт її слів.

— Давайте я допоможу вам підвестися, — продовжувала наполягати жінка, опинившись біля ліжка і подавши мені руку.

Я кілька довгих секунд просто дивилася на її пожовклу від часу і долоню, що огрубіла від роботи. А потім вчепилася в неї, як у рятівний круг.

Їй хотілося вірити. А ще нарешті хотілося прокинутися.

Цей сон був надто яскравим. Занадто реалістичним.

— Обережно, тут високо, — поспішила Піфаль, підштовхнувши мені під ноги стілець.

Ліжко і справді виявилося якимось величезним. Доходило мені до поясу, варто було бути опинитися босоніж на білому м'якому килимку.

— Ось так, — ніжно звернулася вона до мене, — тепер ще обережніше. Крок.