Глава 7

У місто того дня ми все ж таки потрапили. Ніхто більше не чекав мене, не намагався зачинити ворота перед носом. Все було як раніше. Крім того, що сьогодні мене супроводжувало до міста на одного воїна менше.

Можливо, я просто обрахувалась. Можливо, він захворів... або яка ще може  бути причина для пропуску служби? Але з голови все одно не йшла вчорашня перевірка, на яку герцог та його перший радник повели моїх охоронців. За цей час я з ними вже навіть якось зродилася, чи що. Принаймні вже не сприймала це як конвой. Тільки як охорону.

Тавкаєн гудів, як вулик. Мешканці відновлювали зруйновані будинки, прибирали вулиці, поспішали у своїх справах. Життя знову кипіло в місті, ніби й не було червоної смерті. Тільки... тільки майже у всіх вікнах будинків, які ми проїжджали, стояли свічки. День пам'яті мав бути проведений завтра. Вони готувалися.

Завтра місто порине у тишу, а люди у свої спогадах.

— Ваша світлість, ви такі сумні останнім часом, — тихо пробурмотіла Лана, не зводячи на мене очей. — Чи можу я щось зробити, щоб допомогти вам?

— Ти дуже уважна, Лано, — м'яко відповіла я, а на душі потеплішало. — Дякую за піклування. Я скажу, якщо мені щось знадобиться.

— Звісно, ​​ваша світлість! — охоче відгукнулася дівчина. — Я заради вас готова на все, так і знайте! Тільки скажіть, що я можу для вас зробити!

Я лише кивнула. І вже вкотре замислилася про те, що, може, варто звернутися за допомогою до дівчинки. Книжки я переглянула. І не один раз. Не було в них нічого про угоди з богами. Не було описано спасіння для мене. Може, є якісь історії та легенди, що ходять серед простого народу? Такі, про які у книгах просто не пишуть. Може…

Кинувши погляд на Лану, я закусила губу.

... може, справді варто запитати в неї?

Карета похитнулася і зупинилася поряд із банком.

— Почекай мене тут, — звернулася я до камеристки і відчинила дверцята. Лана, що смикнулася за мною, застигла і кивнула.

Сьогодні моє відвідування банку було швидким. Мене впізнали ще на вході та запросили до кабінету голови. Лорд Фронтьє зрадів мені як рідний.

— Леді Етьєн! — він скочив з-за столу, коли його помічник відчинив переді мною двері й пропустив уперед. — Яке щастя, що ви тут!

— Як ваші справи, лорд Фронтьє? — Усміхнулася я. Бурхлива реакція банкіра не могла не тішити, отже справи йшли добре.

— Ви не повірете! — вигукнув він, запрошуючи жестом увійти і сісти, а потім звернувся до помічника: — Подай чаю нашій гості. Швидко!

Я не змогла стримати посмішки. А лорд Фронтьє продовжив голосно й радісно ділитися звістками.

— Я думав, що червона смерть відлякає людей, ваша світлість. Навіть пошкодував, що ми з вами уклали ту угоду. Адже я вже почав впроваджувати запропоновану вами схему, а тут… спалах червоної смерті… Жах! Так ні! Ви уявляєте, варто мені було повідомити деяким своїм довірителям про нові правила, як частина з них тут же вирішили перейти на депозити! А деякі взяли кредити... Я навіть не думав, що спочатку будуть охочі.

— Чудові новини, — я кивком подякувала помічнику, який у цей час поставив переді мною чашку з ароматним чаєм. Пахло жасмином та чорницею. — Я рада, що все працює як було заплановано.

— Не те слово, леді Етьєн! — натхненно закивав банкір. — Це просто щось. Я вже навіть починаю думати про розширення. Якщо повністю впровадити запропоновану вами стратегію, гадаю, за кілька років можна буде на виручене золото відкрити ще кілька відділень у сусідніх містах. І не платити шалені суми дружнім банкам за те, що вони підтримують наших довірителів!

— Чудовий план, — схвально покивала я, а потім перейшла до справи. — Лорде Фронтьє, можливо, я трохи зіпсую вашу статистику, але я хотіла б забрати сотню золотих із депозита.

— Звичайно, леді Етьєн! — голова банку анітрохи не засмутився. — У нас же з вами домовленість. Все в силі. Радий бути корисним.

Я думала, що він не зрадіє. Все ж таки мої гроші були в обороті. І знімати хоч і частину, але все ж таки депозиту на старті не найкраща стратегія. Але вже через якийсь час я виходила з банку із мішечком, набитим важкими золотими монетами.

Так, наряди в цьому світі не найдешевший товар.

До цієї думки я прийшла, коли ми з Ланою дісталися того самого ательє, яке радила леді Акіама. Можливо, варто було б пошукати й інші місця, де купується та замовляється одяг, але в мене не було стільки часу.

До того ж, ательє виявилося ще й магазином. Крім пошиття на замовлення та за знятими мірками, тут можна було підібрати щось із готового.

І це мені сподобалося.

— Мені потрібні нові сукні для моєї камеристки, — саме з цими словами я й звернулася до дівчини у блакитній сукні, що поспішила в наш бік.

— Звичайно, міледі, — ввічливо відповіла вона. Натягла привітну усмішку і жестом запропонувала пройти за нею.

— Ваша світлість, що ви робите? — Лана дочекалася, поки модистка відійде, і, зблідши, зашепотіла мені: — Мені не потрібні сукні, ваша світлість. Так не прийнято.

— А як прийнято? — спокійно запитала я.