Глава 4

Аліна Невська/Леді Етьєн

— Що скажеш? — я витримала паузу, давши Лані не тільки прочитати послання, а й обміркувати все, що вона з нього почерпнула.

Дівчина повернула мені листа і насупилась.

Я не стала її квапити, спостерігаючи за тими емоціями, які змінювали одна одну на обличчі служниці.

— Це дуже дивно, ваша світлість, — нарешті обережно відповіла Лана. — Надто відверто. Не те щоб я була знайома з тим, як зазвичай вглядають листи аристократів, але так… такими словами… Мов пастка.

— Мені теж так здається, — погодилася я.

— Але з іншого боку, — вона закусила губу. — Може, варто віддати листа лорду Етьєну? Щоб він знав, що задумує лорд де Віньо?

— Ми не в настільки довірливих стосунках з чоловіком, — відповіла я, тепер настала моя черга акуратно підбирати кожне слово. — Тим більше, що був ще один лист, а його я знищила, як просив зробити лорд де Віньо.

Лана підібгала губи:

— Але ж це… змова. Спроба. Хіба вашому чоловікові не варто знати про змову? Це і вас торкнеться, навіть якщо ви відмовите лорду де Віньо.

Був сенс у її словах. Але, щиро кажучи, мені було страшно йти з цим посланням до герцога. Незрозуміло, з яким настроєм він мене зустріне і як сприйме таку пропозицію.

Було б більше довіри між нами, може, й був би сенс. Все ж таки поки що він мій чоловік… Так, я хотіла б звільнитися від цього шлюбу, але не такими методами. Точно не такими.

— Дякую за чесність, — сказала я, забираючи листа у Лани. — Мені треба буде про це подумати.

— Звичайно, ваша світлість, — камеристка дуже низько вклонилася, ніби вкладаючи в це ще й подяку за виявлену довіру.

Я поки що відклала листа убік, не знаючи, що з ним буде правильніше зробити. Спалити його? Мені совість не дозволить. Вона мене вже зараз нищить за те, що я буквально вкриваю вбивцю леді Мелані. Якщо ще й лорд де Віньо щось зробить, а я буду причетна до цього прихованням знань… Уф!

Вирішивши, що найкращим рішенням на цей вечір піти спати раніше, відклала всі книги і почала готуватися до сну. Лана забігала ще кілька разів, запропонувала набрати ванну та повечеряти у покоях, але я від усього відмовилася.

— Ваша світлість, вам потрібні ще слуги, — сказала Лана, поправляючи подушки.

— Ти вже не справляєшся? — беззлобно поцiкавилась її я, розпускаючи волосся. Від тугої коси боліла шкіра голови.

— Справляюсь! — охоче відповіла дівчина і вiдвела погляд. — Просто вам не за статусом мати лише одну наближену служницю. Про це вже всі кажуть.

— Нагадай мені про це ще раз, коли перестанеш справлятися з моїми дорученнями, — попросила я, забираючись на високе ліжко і з насолодою потопаючи головою в подушці.

— Добре, ваша світлість. Добрих снів!

— І тобі, Лано.

Вона ще не встигла зачинити двері, як я пірнула в густий сон. Мене тягло кудись у темряву. Але я, як і раніше, усвідомлювала, що засинаю. Начебто була десь між сном та дійсністю.

А наступної миті яскрава біла блискавка розкреслила свідомість. І перед внутрішнім поглядом постала постать у білому. Фігура богині, ім'я якої я вже знала.

Рамет поманила мене пальцем. Але я змусила себе зробити крок в інший бік.

— Це сон, — прошепотіла собі під ніс, а ноги різко оніміли і перестали слухатися.

Рамет наближалася до мене, простягаючи руку. Продовжуючи беззвучно звати. І я побігла від неї.

Натикаючись на стіни, предмети, спотикаючись і майже падаючи. Якоїсь миті я усвідомила, що перебуваю в замку. Впiзнаю коридор, яким намагаюся бігти.

Попереду майнули двері в покої леді Мелані. Вони булi відкритi. Тонка смужка світла лягла на темне каміння підлоги. І я рвонула туди.

Може, там я зможу сховатись від Рамет? Може, там богиня мене не знайде?

Я штовхнула двері, увірвавшись в чужу кімнату. І мало не заверещала від жаху. Все було у крові. Підлога, стіни, навіть стеля. Кров повільними поштовхами сочилася з стиків між каміння, повзла в мій бік, заповнюючи собою все.

— Це сон! — Прошепотіла я, зажмурюючись і притискаючись спиною до дверей. — Це просто сон. Потрібно прокинутися. Потрібно прокинутися-а-а-а!

Я підірвалася з криком, який відразу застиг німотою на губах. Сон розвіявся. Я знову була у дiйсностi, у своїй кімнаті, сиділа на зім'ятому простирадлі. Ковдра практично впала з ліжка, а по щоках катилися сльози.

— Чорт, — прошепотіла я, намагаючись позбутися ознобу. — То був просто сон. Найпростіший сон.

Зробивши кілька рваних вдихів, мені вдалося опанувати себе. За вікнами спалахував сірий світанок, сонце тільки-но з'явилося на горизонті. Я проспала всю ніч, але не почувала себе відпочившою. Начебто справді бігала коридорами замку, намагаючись сховатися від всюдисущої Рамет.

Позбутися цього огидного липкого почуття, яке переслідувало навіть після пробудження, вдалося лише ближче до обіду. А потім у коридорі мене перехопив хлопчик у червоній сорочці, низько вклонився і передав записку.