Глава 2

Хаос, який ще не встиг затихнути після спалаху червоної смерті, піднявся новою хвилею. Замок знову стояв на вухах. Цю смерть ніхто приховати не зміг. Хоча мені здавалося, дай Тамашу та Роналду волю, вони б вчинили з цією ситуацією так само, як зробили з Піфаль.

Але вже всі знали, що леді Мелані загинула від рук невідомих убивць. І у замку тепер небезпечно.

Я збрешу, якщо скажу, що не ловила на собі швидкоплинні чіпкі погляди. Їх кидали і слуги, і стражники, і навіть радники, якщо ми перетинали коридори.

І мені навіть не було за що їх усіх звинувачувати. Хто міг бажати смерті цій жінці більше, ніж дружина її коханця? Та ніхто.

Записку я спалила того ж вечора, коли Лана залишила мене одну. Але легше від того, що я перетворила єдиний доказ на попіл, не стало. Мене мучили думки про те, що, може, якби я вчинила інакше, вбивцю спіймали б із більшою ймовірністю. Але папір уже згорів, а я не хотіла виявитися головною підозрюваною. Може, я й мала мотив, але було ще й алібі. Варта чатувала біля моїх кімнат майже цілодобово… А ось записка, що повідомляла про замах, що готується, могла підняти хвилю непотрібних питань. Відповідей, на які у мене не було.

Хоча моє алібі… один раз я все ж таки вибралася з кімнати, а потім попалася.

Чорт! Може, я все ж таки даремно спалила записку?

Мене штормило весь наступний день, я ніяк не могла опанувати себе. Але до моєї кімнати так і не послали ні додаткових стражників, ні посильних, які б передали, що лорд Монуа або лорд Етьєн хочуть зі мною поговорити, а потім відправити на допит із пристрастю.

Тому я пішла на випередження. Сама відправила хлопця в червоній сорочці до першого радника герцога.

На просту зустріч він навряд чи погодився б, явно прикрився б своєю зайнятістю. Тому я пішла з козирів і запропонувала лордові Монуа трохи освіжити голову, провівши зі мною тренування. І згодом отримала згоду.

Ми збиралися у парку до обiду. Небо заволокло важкими хмарами, сильні пориви вітру трясли дерева, змушуючи крони дзвеніти зеленим пружним листям. А на горизонті височіли лякаючими тінями піки скель.

— Ваша світлість, — вклонився лорд Монуа. — Радий був отримати від вас записку. Мушу зізнатися, що освіжити голову мені не завадить.

— Упевнена, що ви впораєтеся з усім, — підтримала я його. — Як справляється лорд Етьєн?

Це питання зірвалося з язика саме по собі. Не хотіла я про це насправді питати. Але сказаного не повернеш.

Проте Тамаш ніби й не помітив нічого дивного, потягнувся за дерев'яними мечами, що приніс у парк, і відповів:

— Лорд Етьєн дуже обов'язкова людина, щоб дозволити емоціям затьмарити розум. У цьому він пішов, на жаль, не до батька.

Ось цього уколу я не зрозуміла, але кивнула.

— Але думаю, що так навіть краще, — продовжив міркувати чоловік, простягнувши мені один з тренувальних мечiв, — хіба ні, леді Етьєн?

Його погляд став чіпким, колким. А мене пробило тремтіння.

Отже, не зовсім для розрядки він погодився на це тренування.

— Не розумію, про що ви кажете, лорде Монуа, — я озвалася різко і холодно, якось дуже легко піднявши тренувальну зброю. — Хіба від смертей буває комусь краще?

Я скинула брову, витримавши погляд першого радника герцога Етьєнського.

— Іноді буває. Сподіваюся, це не той випадок, — сказав він. І різко змінив тему: — Ну що, леді Етьєн, з цією зброєю простіше?

Тільки зараз я приділила більшу увагу дерев'яному мечу. Він був трохи коротшим, ніж його попередник, трохи тонше, але й значно легше при цьому.

— Так, дуже, — кивнула, приміряючись до ваги. — Думаю, що з ним зможу використати ті стійки, які ви показували мені лорд Монуа.

— Це чудово, — усмішка засяяла на губах радника. Він знову натяг на себе маску безтурботності, але я все ще ловила у його погляді чіпкість.

Мене очевидно і точно підозрювали у вбивстві леді Мелані.

— Тож як просуваються пошуки хоча б цього вбивці? — спитала я, повторюючи за радником генерала базову стійку, з якої можна було перейти як у напад, так і у захист.

— Хоч би цього? — перепитав Тамаш і напав.

Я відступила, виставляючи перед собою меч. Удар був несильний. Дерев'яне лезо трохи завібрувало, прикривши мене від удару. Вивернувши зброю нападника, я атакувала сама.

— Так, убивцю Піфаль ви так і не знайшли.

— Це трохи інше, леді Етьєн, — парирував мій напад і в мечах, і на словах чоловік. — Там був задіяний маг. Його відстежити значно складніше. Мені лишається тільки сподіватися, що замах на вас більше не повториться.

— А якщо повториться, чи будете ви звинувачувати себе? — хмикнула я, знову переходячи в атаку. Наконечник дерев'яного меча пропахав повітря за кілька сантиметрів від грудей лорда.

— На що ви натякаєте? — мій меч відбили з більшою силою, ніж було потрібно. Зброя вилетіла у мене з руки.

— На те, що ви шукаєте не в тому боці, — озвалась я, відскакуючи і піднімаючи клинок із землі. Випросталась і, карбуючи кожен звук, вимовила: — Я не вбивала леді Мелані. Бажай я їй смерті, не стала б так поспішати до храму, щоб врятувати її життя. Ви там були. Саме ви сказали мені, що вона хвора.