Минуло п'ять місяців
Я стояла навпроти великого пам'ятника, зробленого чорного мармуру. Сльози мимоволі котилися з очей, а я навіть не поспішала змахнути їх рукою.
Біль, роздирав на частини, як і завжди зі мною бувало, коли я приходила на могилу до батьків.
Думки бродили в голові як кисіль. Знову і знову я жила спогадами. Пам'ять підкидала реалістичні картинки: починаючи з мого дитинства та до останньої розмови з Ігорем Івановичем.
Пройшло кілька місяців, перш ніж я змогла все усвідомити та пробачити. У батька була коханка, від цього зв’язку народилася дівчинка. Напевно, не все так добре було у моїх батьків, якщо батько вирішив завести коханку. Але засуджувати його я боялася. Адже як показало життя, людям властиво помилятися.
Мені тільки одне було цікаво: чи знала про все мама? Якщо так, то як вона з цим жила? Але на це питання мені ніколи не дізнатися відповіді, на жаль.
– Через п'ять місяців народиться ваш онук. Богдан порошинки з мене здуває. Навіть заборонив ходити по магазинах без нього, щоб я, не дай боже, не тягла пакет з продуктами. Уявляєте? – за звичкою розповідала батькам про своє життя. – Ось так і живемо.
Ще трохи я постояла біля огорожі, як бічним зором помітила силует, який наближався до мене. То була жінка.
– Привіт, – тихо промовила жінка, і я впізнала в ній свою сестру.
– Привіт, Насте, – відповіла я, помітивши в руках дівчини букет троянд, які вона незабаром поклала на плиту.
З Настею ми не бачилися пів року, а не спілкувалися – ще більше. Я гадки не мала, як жила сестра і чим дихала, як то кажуть. Мені чомусь було абсолютно байдуже.
Хоча іноді я думала про молодшу сестру. Представляла у своїй голові альтернативну реальність. Цікаво, як би ми жили, якби свого часу батько розлучився з моєю мамою і почав жити з тіткою Любою? Напевно, Настя називала б мого батька “татом”.
Мотнувши головою, проганяючи звідти секундні нісенітниці, я різко розвернулася, щоб піти, але Настя мене зупинила.
– Стривай, Улю, – сказала дівчина, і я обернулася.
– Так?
– Я хотіла б трохи поговорити з тобою.
– Ну, давай.
– Як у вас справи? Як дочка поживає, як Богдан? Бачу, чекаєте на поповнення. Дуже рада за вас.
Інтуїтивно моя рука потяглася до живота. Я поклала на нього долоню, як би захищаючи дитину від зовнішнього світу.
– Та все добре у нас. Аліса ходить на підготовчі заняття до репетитора, у наступному році йде до першого класу. Богдан працює як безсмертний поні, а я вдома сиджу. Домогосподиня.
Настя у відповідь зітхнула, і мені раптом шкода стало сестру. Дуже-дуже. Все життя зламано через ненависть рідної матері. Бути на місці Настя – неприваблива доля.
– А як в тебе справи? Як батьки? – спитала я, сподіваючись, що в сім'ї Насті не так все погано, як мені здається.
– Я? – Розгубилася Настя. – Я… не дуже. У батьків ще гірше. Мама перестала мене впізнавати, кричить весь час, щоб я йшла.
– А що лікарі кажуть?
– А що можуть говорити лікарі про душевно хвору, яка лежить у психлікарні? – Запитала Настя, і я знизала плечима. – Все складно, але вони не здаються.
– А тато як?
– Тато? Тато у лікарні лежить після інфаркту.
– О боже… – жахнулася я. – Коли це сталося?
– Минулого тижня, – Настя торкнулася моєї руки, – не хвилюйся, з ним вже все добре. Він обов’язково одужає.
– Скажеш, у якій лікарні він лежить? Я його обов'язково провідаю.
– Звісно, скажу. Тато буде радий тебе бачити.
Ще трохи поговоривши, ми попрощалися з Настею, розійшовшись в різні сторони.
Залишивши цвинтар, я спіймала таксі та вирушила додому. Готувала на кухні вечерю, а думки по колу крутились у моїй голові.
Нарешті настав вечір. Богдан забрав Алісу з дитячого садочка, і вони разом приїхали додому. Поки Аліса була у своїй спальні, я розповіла чоловікові, що на цвинтарі зустрілася з Настею. Також коротко переповіла наш діалог, повідомивши останні новини.
– А мені все-таки здається, що ця стара відьма прикидається хворою на голову, аби не сидіти у в'язниці, – заявив Богдан.
– Не думаю, що таким можна прикидатись. Найімовірніше, коли після пожежі, яку влаштували люди дружини Скорікова, у тітці Люби вже тоді поїхав дах. Вона мріяла мене знищити, але в неї це жодного разу не вийшло, адже було три спроби. Мені здається, вона жила цією помстою, звинувачуючи мене у своєму нещасті. Адже на моєму місці могла бути Настя, це вона могла купатися у ласці та любові, а не я!
– І у великих грошах, які належали твоєму батькові, теж могла купатися, – резонно зауважив Богдан.
– Так, напевно це так, – погодилася я, а потім сказала те, про що давно думала: – мені здається, буде правильно, якщо спадок, який мені дістався від батьків, я поділю з Настею навпіл.
– Не смій! – викарбував Богдан, потім його тон став ніжнішим: – Улю, будь ласка, давай ми це добре обміркуємо і тільки потім будемо приймати рішення. Ти з вагітністю стала надто сентиментальною та вразливою. Коли народиться дитина, тоді ми знову повернемося до цього питання, добре?
– Гаразд, ти маєш рацію.
– Так, я дещо забув.
Богдан ненадовго відлучився, щоб невдовзі повернутись з гарною листівкою.
– Це тобі. Забрав сьогодні на пошті, прийшов рекомендованим листом на моє ім'я, – Богдан передав мені листівку, і я почала її читати.
Чим більше я читала, тим сильніше мої губи розтягувалися в посмішці. Адресатом листівки був Зубенко, вітав нас з Богданом із днем весілля. Трохи запізнився, але ж все-таки.
– Ти читав, що тут написано? – спитала я у Богдана і коли чоловік хитнув головою, додала: – Костянтин Павлович написав, що все пам'ятає, але зла на нас не тримає. Побажав щастя та довгих років сімейного життя. А ще він сказав, що я можу залишити акції агрохолдингу собі як весільний подарунок.
– Який широкий жест. Можна подумати, що акції коли-небудь належали йому, – буркнув Богдан, і я посміхнулася.