Дружина з минулого

Епілог

Минуло п'ять місяців

Я стояла навпроти великого пам'ятника, зробленого чорного мармуру. Сльози мимоволі котилися з очей, а я навіть не поспішала змахнути їх рукою.

Біль, роздирав на частини, як і завжди зі мною бувало, коли я приходила на могилу до батьків.

Думки бродили в голові як кисіль. Знову і знову я жила спогадами. Пам'ять підкидала реалістичні картинки: починаючи з мого дитинства та до останньої розмови з Ігорем Івановичем.

Пройшло кілька місяців, перш ніж я змогла все усвідомити та пробачити. У батька була коханка, від цього зв’язку народилася дівчинка. Напевно, не все так добре було у моїх батьків, якщо батько вирішив завести коханку. Але засуджувати його я боялася. Адже як показало життя, людям властиво помилятися.

Мені тільки одне було цікаво: чи знала про все мама? Якщо так, то як вона з цим жила? Але на це питання мені ніколи не дізнатися відповіді, на жаль.

– Через п'ять місяців народиться ваш онук. Богдан порошинки з мене здуває. Навіть заборонив ходити по магазинах без нього, щоб я, не дай боже, не тягла пакет з продуктами. Уявляєте? – за звичкою розповідала батькам про своє життя. – Ось так і живемо.

Ще трохи я постояла біля огорожі, як бічним зором помітила силует, який наближався до мене. То була жінка.

– Привіт, – тихо промовила жінка, і я впізнала в ній свою сестру.

– Привіт, Насте, – відповіла я, помітивши в руках дівчини букет троянд, які вона незабаром поклала на плиту.

З Настею ми не бачилися пів року, а не спілкувалися – ще більше. Я гадки не мала, як жила сестра і чим дихала, як то кажуть. Мені чомусь було абсолютно байдуже.

Хоча іноді я думала про молодшу сестру. Представляла у своїй голові альтернативну реальність. Цікаво, як би ми жили, якби свого часу батько розлучився з моєю мамою і почав жити з тіткою Любою? Напевно, Настя називала б мого батька “татом”.

Мотнувши головою, проганяючи звідти секундні нісенітниці, я різко розвернулася, щоб піти, але Настя мене зупинила.

– Стривай, Улю, – сказала дівчина, і я обернулася.

– Так?

– Я хотіла б трохи поговорити з тобою.

– Ну, давай.

– Як у вас справи? Як дочка поживає, як Богдан? Бачу, чекаєте на поповнення. Дуже рада за вас.

Інтуїтивно моя рука потяглася до живота. Я поклала на нього долоню, як би захищаючи дитину від зовнішнього світу.

– Та все добре у нас. Аліса ходить на підготовчі заняття до репетитора, у наступному році йде до першого класу. Богдан працює як безсмертний поні, а я вдома сиджу. Домогосподиня.

Настя у відповідь зітхнула, і мені раптом шкода стало сестру. Дуже-дуже. Все життя зламано через ненависть рідної матері. Бути на місці Настя – неприваблива доля.

– А як в тебе справи? Як батьки? – спитала я, сподіваючись, що в сім'ї Насті не так все погано, як мені здається.

– Я? – Розгубилася Настя. – Я… не дуже. У батьків ще гірше. Мама перестала мене впізнавати, кричить весь час, щоб я йшла.

– А що лікарі кажуть?

– А що можуть говорити лікарі про душевно хвору, яка лежить у психлікарні? – Запитала Настя, і я знизала плечима. – Все складно, але вони не здаються.

– А тато як?

– Тато? Тато у лікарні лежить після інфаркту.

– О боже… – жахнулася я. – Коли це сталося?

– Минулого тижня, – Настя торкнулася моєї руки, – не хвилюйся, з ним вже все добре. Він обов’язково одужає.

– Скажеш, у якій лікарні він лежить? Я його обов'язково провідаю.

– Звісно, ​​скажу. Тато буде радий тебе бачити.

Ще трохи поговоривши, ми попрощалися з Настею, розійшовшись в різні сторони.

Залишивши цвинтар, я спіймала таксі та вирушила додому. Готувала на кухні вечерю, а думки по колу крутились у моїй голові.

Нарешті настав вечір. Богдан забрав Алісу з дитячого садочка, і вони разом приїхали додому. Поки Аліса була у своїй спальні, я розповіла чоловікові, що на цвинтарі зустрілася з Настею. Також коротко переповіла наш діалог, повідомивши останні новини.

– А мені все-таки здається, що ця стара відьма прикидається хворою на голову, аби не сидіти у в'язниці, – заявив Богдан.

– Не думаю, що таким можна прикидатись. Найімовірніше, коли після пожежі, яку влаштували люди дружини Скорікова, у тітці Люби вже тоді поїхав дах. Вона мріяла мене знищити, але в неї це жодного разу не вийшло, адже було три спроби. Мені здається, вона жила цією помстою, звинувачуючи мене у своєму нещасті. Адже на моєму місці могла бути Настя, це вона могла купатися у ласці та любові, а не я!

– І у великих грошах, які належали твоєму батькові, теж могла купатися, – резонно зауважив Богдан.

– Так, напевно це так, – погодилася я, а потім сказала те, про що давно думала: – мені здається, буде правильно, якщо спадок, який мені дістався від батьків, я поділю з Настею навпіл.

– Не смій! – викарбував Богдан, потім його тон став ніжнішим: – Улю, будь ласка, давай ми це добре обміркуємо і тільки потім будемо приймати рішення. Ти з вагітністю стала надто сентиментальною та вразливою. Коли народиться дитина, тоді ми знову повернемося до цього питання, добре?

– Гаразд, ти маєш рацію.

– Так, я дещо забув.

Богдан ненадовго відлучився, щоб невдовзі повернутись з гарною листівкою.

– Це тобі. Забрав сьогодні на пошті, прийшов рекомендованим листом на моє ім'я, – Богдан передав мені листівку, і я почала її читати.

Чим більше я читала, тим сильніше мої губи розтягувалися в посмішці. Адресатом листівки був Зубенко, вітав нас з Богданом із днем ​​весілля. Трохи запізнився, але ж все-таки.

– Ти читав, що тут написано? – спитала я у Богдана і коли чоловік хитнув головою, додала: – Костянтин Павлович написав, що все пам'ятає, але зла на нас не тримає. Побажав щастя та довгих років сімейного життя. А ще він сказав, що я можу залишити акції агрохолдингу собі як весільний подарунок.

– Який широкий жест. Можна подумати, що акції коли-небудь належали йому, – буркнув Богдан, і я посміхнулася.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше