Дружина з минулого

Розділ 23

Коли було дотримано всю процедуру, і отримано дозвіл на ексгумацію трупа, довелося їхати на цвинтар. Все це відбувалося, як у тумані. Я стояла трохи віддалік від могили. Дихала через раз, поки чоловіки, одягнені у спеціальний захисний одяг, орудували лопатами.

За процесом спостерігали: Скоріков, Зубенко, Ольховський, я та представники правоохоронних органів.

Час тягнувся нескінченно. Перед очима все пливло. Погане передчуття не залишало ні на мить. Здавалося, що земля йде з-під моїх ніг.

– Тут пусто! – вигукнув один із чоловіків, коли відкрили труну.

Безмовна тиша повисла в повітрі. Ми з Ольховським переглянулись.

У сенсі "порожньо"?

Я була певна, що якусь дівчину поховали замість мене. Не могли ж закапати порожню труну та обдурити всіх навколо? Наскільки мені відомо, нібито моє тіло ховали в закритій труні. Але як тоді було пред’явлення трупа для впізнання перед похованням? Як же судово-медична експертиза, яка встановила, що труп дівчини, яка загинула у ДТП, належить мені?

Відчувши, що мені стало ніяково, Богдан встав за моєю спиною. Обійняв за талію обома руками та щільно притиснув до себе.

Почалася суєта. Розмови. Я ж була як у якомусь вакуумі. До мене доходили лише уривки фраз. Хтось дуже всіх обдурив! Тож слідчому доведеться відпрацьовувати не одну версію.

Коли з формальностями було покінчено, а процес ексгумації добіг кінця, Ольховський вивів мене з цвинтаря.

Я стояла біля машини, жадібно пила воду, обхопивши губами шийку пластикової пляшки. На горизонті з'явився Ігор Іванович. Розгонистим кроком він наближався до машини, де ми стояли з Ольховським.

– Уляно, я б хотів з тобою поговорити, – почав Ігор Іванович, а я була в такому розчавленому стані, що не могла зібрати себе по крихтах.

– Ігорю Івановичу, давайте в інший раз? Уляна зараз не може з вами говорити, – пояснив за мене Ольховський, і Скоріков не став наполягати на розмові в цю мить. – Ми вам зателефонуємо.

Скоріков пішов, а Богдан посадив мене в машину і стрибнув за кермо.

Не питала Ольховського, куди він нас віз. Мені було байдуже. Я тупо дивилася у вікно на краєвид, що мелькав через призму скла, і, здавалося, нічого не бачила навколо.

Богдан привіз на набережну. Купив для нас каву.

Ми прогулювалися вимощеною тротуарною плиткою алеєю, дивилися на море. Солонувате повітря, легкий вітерець і крик вічно голодних чайок.

Мовчали, кожен думаючи про своє.

– Присядемо? – Богдан кивнув у бік лави, і я погодилася.

Притулившись спиною до лави, відчула, як мене почало потроху відпускати. Маленькі деталі пазла потихеньку складали в єдину картину.

– За всім цим стоїть Любов Юріївна. І ми у будь-який спосіб виведемо цю жінку на чисту воду. Вона має сидіти у в'язниці за свої злочини, – сказав Ольховський. – Що скажеш, Уляно? Ти згодна зі мною?

– Згодна, але тільки як це зробити? Дружина Ігоря Івановича дуже хитра жінка, як показало життя. Вона викрутиться із будь-якої ситуації.

– Ми щось придумаємо! Вихід є завжди, якщо гарненько подумати та розглянути різні варіанти, – Богдан узяв мою руку у свою, переплітаючи наші пальці у замок.

На мить перетнулися поглядами. Куточки губ Ольховського здригнулися в посмішці.

– Все буде добре, не падай духом, – підбадьорив Богдан.

І хоч я сумнівалася, що все буде добре, все ж таки промовчала. Мені здавалося, що ми розвернули осине гніздо і якщо продовжимо в тому ж дусі, то заженемо самі себе в глухий кут. Мої страхи були небезпідставними. Замовника підпалу батьківського будинку так і не знайшли, кримінальну справу закрили. Проте я була впевнена, що пожежа, в якій загинула моя сім'я, була підлаштована. Я теж мала померти, але дивом залишилася жива.

Підсунувшись ближче, я влаштувала голову на сильному плечі Богдана. Подумала, як добре, що він в мене є. Якби ж не Ольховський, не знаю, як би я справлялася з усім. Бути сильною жінкою без надійного чоловічого плеча дуже важко.

***

Через кілька тижнів, коли нарешті вдалося в юридичному порядку повернути моє справжнє ім'я, життя заграло новими фарбами. На якийсь час мені навіть вдалося звільнитися від того тягаря минулого, який я зберігала на підкірці багато років.

Акції агрохолдингу, як я й обіцяла, незабаром мали перейти Зубенко. Залишалися лише деякі формальності.

З дядьком нам вдалося поговорити через тиждень після ексгумації. Ігор Іванович приїхав додому до Ольховського. І ми довго тет-а-тет обговорювали все поспіль: минуле, сьогодення, майбутнє.

Скорікову було моторошно, коли я йому розповіла про розмову з його дружиною і навіть показала запис як докази. Більше у дядька не було сумніву, що до імпровізації моєї “смерті” причетна його дружина.

Він побілів від шоку. Дивився на мене скляними очима, довго отямившись. А потім його прорвало на емоції. Дядько раптом відчув себе винним, просив вибачення за те, що не зміг мене вберегти.

– Це через мене в тебе зламане життя, дівчинко, – засуджував Ігор Іванович, – я не повинен був втручатися з самого початку, коли вирішив звести вас із Богданом.

Я не намагалася переконати Скорікова. Просто відповідала, що це вже не має значення.

***

Богдан спостерігав мої збори та мовчав. А я ходила по спальні, акуратно складала у дорожню сумку наші з Алісою речі.

Двоякі почуття бентежили душу. Наче небезпека для нас з дочкою минула, і ми тепер спокійно могли повернутися до колишнього життя, переїхати до свого дому. Але серце чомусь чинило опір, від туги щеміло в грудях.

Я крадькома поглядала на Ольховського, на щось чекала. Але він мовчав, лише губи стискав щільно та іноді шумно зітхав.

– Ну от і все. Я готова, – підсумувала я, застебнувши змійку на дорожній сумці.

Обвела спальню сумним поглядом, потім подивилась на Богдана.

"Нумо, скажи йому, що не хочеш їхати", – наполегливо вимагав внутрішній голос.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше