Коли машина таксі зупинилася біля воріт, і я спробувала самостійно рушити вперед, проте Ольховський з блискавичною швидкістю опинився поряд. І знову підхопив мене на руки, всупереч тому, що я намагалася чинити цьому опір.
– Тут йти зовсім небагато. Я б і сама дійшла, – бурчала йому на вухо, але впертий Богдан навіть не хотів слухати.
Аліса гуляла на вулиці, будувала замки з піску. Цю пісочницю зовсім нещодавно збудували, а ще встановили дитячу гойдалку та невелику гірку – Ольховський усіляко намагався скрасити проживання дочки у його будинку.
Помітивши дочку, я помахала дитині рукою. А Богдана попросила нарешті поставити мене на землю – я цілком могла ступати на ногу, хоч і було це трохи болісно. Минувши ще кілька метрів, Ольховський посадив мене на лаву. До цього часу підбігла Аліса і почала стурбовано розглядати мене зверху вниз.
– Привіт, лялечко. Як ти тут без мене, сумувала? – обняла малечу і чмокнула в щоку.
Аліса привіталася у відповідь, але спитала, що зі мною і чому дядько Богдан ніс мене на руках. Від фрази "дядько Богдан" Ольховський напружився, було видно, що йому неприємно чути це від рідної дочки. Але договір дорожчий за гроші, як то кажуть. Богдан дав слово, що його батьківство буде таємницею, доки моя історія з родичами не досягне кульмінації.
– Ногу підвернула. Дрібниці, – знайшла що відповісти я, ховаючи тупий біль у щиколотці за безтурботною посмішкою.
– Не дрібниці. Потрібно лікареві показатися, – запротестувала Аліса і серйозним поглядом подивилася на Ольховського: – Ти можеш відвезти маму до лікарні?
Звісно, Ольховський погодився. Його й просити не треба було, а Аліса лише додала рішучості.
***
У лікарні мені провели діагностику. Рентген не показав перелому, натомість вказав на розтягнення зв'язок. Лікар прописав постільний режим на два тижні та медикаментозну терапію, а також рекомендував фізіотерапію та носіння бандажа при ходьбі.
Я засмутилася, дізнавшись, що на найближчі два тижні випаду з робочого процесу, що не можна було сказати про Ольховського. Хоч він це і не вдавав, але я помічала в його очах тінь радості. Безумовно, Богдан не радів, що в мене підкосилося здоров'я, швидше за все, його тішила перспектива бути поряд зі мною, не шукаючи всіляких приводів.
Цього вечора Ольховський возився зі мною як з дитиною. Наказавши лежати на ліжку, звалив на себе весь клопіт по дому та турботі про Алісу. Мені дозволено було вставати хіба що у ванну кімнату.
– Я так довго не протримаюся, – примовляла я, скаржачись на свій безпорадний стан – лежати пластом на ліжку опинилось для мене справжнім покаранням.
– Улю, ну хоча б кілька днів відлежатися, як наказав лікар. Та й навіщо тобі вставати? Я тобі все до кімнати принесу. Хочеш, організую тобі робоче місце?
– Тут? В спальні? – Здивувалася я, округливши очі.
– А чому б й ні? Якщо ти так переживаєш за агрохолдинг, то тобі нічого не заважає зайнятися справами та всі доручення давати онлайн. Також можна вести ділове листування з партнерами, дивитися звіти про виконану роботу, проводити відеоконференції. Та скільки можна зробити дистанційно!
Ольховський говорив усе це з наснагою і навіть якимось азартом. Виникало відчуття, що він справді вірив у те, що від віддаленої роботи буде користь. А може, він просто мав дар переконання, адже зрештою я погодилася на його пропозицію.
Не минуло й години, як Богдан організував мені ноутбук і маленький для нього стіл, щоб я могла працювати, не встаючи з ліжка. Запросив айті-фахівця, який повністю налаштував ноутбук під усі мої потреби.
– Ну, треба ж, а я й не знала, що так можна! – промовила я, зручніше влаштувавшись за новим робочим місцем.
– Якщо будуть ще якісь доручення, то не соромся. Я завжди до твоїх послуг, – відповів Ольховській, спостерігаючи за тим, як я захоплено складаю список завдань на поточний тиждень.
– Так, мені потрібні мої блокноти для роботи.
Відірвавши погляд від ноутбука, я натрапила на блискучу усмішку Ольховського. І чомусь почервоніла. Ось ніколи не думала, що буду про щось просити цього чоловіка, а він з радістю виконувати мої прохання. Все-таки життя – дивовижна штука, не знаєш, де і коли на тебе чекає за рогом крутий поворот.
– Буде зроблено, – широко посміхаючись, відповів Богдан і вже збирався йти, як раптом обернувся, наче щось згадавши: – Так, мало не забув. Що ти хочеш на вечерю? Я збираюся замовити доставку з ресторану, тому готовий прийняти твої будь-які побажання.
Я задумалася. Що я хотіла б на вечерю? Та так одразу й не скажеш.
– Їжу, – відповіла після короткої паузи та, натрапивши на здивований погляд Ольховського, додала: – я не перебірлива. Замов, щось на власний розсуд.
Кивнувши, Богдан вийшов зі спальні. Ще якийсь час мені вдалося попрацювати на самоті, але незабаром до кімнати зазирнула Аліса. Побачивши мене за комп'ютером, мала сором'язливо застигла у дверному отворі, так і не наважуючись підійти ближче.
– Ти зайнята, матусю?
– Вже закінчила. Заходь, лисичко, – закривши кришку ноутбука, я відклала комп'ютер убік, звільнивши місце на ліжку для доньки.
Дочекалася, коли мала сяде на ліжко та обійме мене своїми рідними ручками. Притиснувши голову до моїх грудей, Аліса ледь чутно зітхнула.
– Тебе щось турбує, лялечко? – поцікавилася я. Аліса у мене життєрадісна дівчинка, просто так зітхати не стане.
– Нічого не турбує. Просто одні думки не дають спокою.
Я здивувалася, не чекаючи почути від п'ятирічної доньки дорослі фрази.
«Просто одні думки не дають спокою», – треба ж таке! І що то за думки такі?
– Ти пам'ятаєш, що ми з тобою найкращі подружки та все-все розповідаємо одна одній? – Я подивилася на дочку, а Аліса кивнула у відповідь. – Ти можеш зі мною поділитись своїми думками, і ми разом подумаємо, що робити далі.
***
– Коли ми з нянею були вдома самі, я випадково зазирнула до дядька Богдана в спальню, – почала говорити Аліса, і я напружилася.