Розділ 10

Видно було, що Богдан не хотів іти. Він до останнього відтягував момент прощання, поки Аліса не почала позіхати й терти кулачками свої очі.

– Можна я почекаю у вітальні, поки ти вкладатимеш Алісу спати? Мені треба з тобою поговорити, – несподівано запропонував Богдан, застав мене зненацька.

– Це може зайняти пів години, не менше, – одразу попередила, що чекати треба довго, але Ольховський, на диво, погодився.

Його обличчя засяяло посмішкою. Думається мені, чекати він був готовий скільки завгодно, аби довше побути поруч із дочкою.

Я допомогла Алісі заснути, почитавши їй перед сном кілька казок. Переконавшись, що дитина міцно заснула, поправила на плечі дочки ковдру, погасила світильник і вийшла з дитячої кімнати, тихо зачинивши за собою двері.

Богдан сидів у вітальні на дивані. Почувши мої кроки, він швидко оживився і підскочив на ноги.

– Заснула? – із занепокоєнням у погляді поцікавився Богдан. Кивнула йому у відповідь.

– То про що ти хотів зі мною поговорити?

– Які в тебе плани, Улю? Що думаєш робити, як повертатимеш спадщину? – Напоровшись на мій недовірливий погляд, Ольховський відразу ж пояснив, навіщо запитує. – Я хочу допомогти тобі повернути вкрадене, відновити справжнє ім'я. Але маю деякі умови.

– Ну треба ж, – стомлено посміхнулася я, схрещуючи на грудях руки, – вже в чому в чому, а у твоїй корисливості я навіть не сумнівалася. Роки йдуть, а ти, Ольховський, як був корисливим, так і залишився.

– Не починай, ще навіть умови не почула, – грубо відрізав Богдан, гнівно зиркнувши в мій бік. – Мені від твоєї спадщини жодної копійки не потрібно. Це не мої гроші, я навіть на них не претендую. Я хочу інше.

– І чого ж ти хочеш?

– Визнання батьківства. Як тільки вся ця історія зі спадщиною закінчиться, а твої родички опиняться за ґратами, я хотів би юридично оформити батьківство Аліси.

– Не розумію, а навіщо тобі це потрібно? Донька від ненависної жінки, яку ти колись цурався. Ти дійсно впевнений, що тобі це потрібно? Або тут якась каверза, тільки я не можу зрозуміти яка сама?

– Та яка до біса каверза? – Огризнувся Ольховський. – Аліса – моя рідна дочка, логічно, що я маю до неї батьківські почуття.

– Якось швидко вони в тебе спалахнули. Не віриться.

– Так і знав, що ти це скажеш. Знаєш, Уляно, роки змінили тебе. Ти стала набагато красивіша, привабливіша. Офігенна оболонка, просто фатальна красуня. Але всередині ти стала іншою. Холодна. Чорна. Стерво.

– Не я така, а життя таке, Ольховський. Білим пухнастим зайчиком не вижити серед хижаків. Мені самій довелося стати хижачкою.

– Це у тобі кажуть біль та образа.

– Який ти проникливий, догадливий, ну прям Пуаро, – з глузуванням у голосі. – І якщо це все, що ти мені хотів сказати, то йди. Твій час добіг кінця.

Щільно стиснувши щелепи, Ольховський ледь помітно кивнув головою. Я розлютила його своєю різкістю, ну що вдієш, якщо життя навчило мене не повторювати помилки – не давати другий шанс тим людям, хто одного разу зробив боляче. Колишня Уля все простила б Богданові, а нова я – ні. Я стала злопам'ятною та моментами цинічною. П'ять років Ольховський жив приспівуючи на мої грошики, його анітрохи не парило, що так рано овдовів, адже міг оголосити у розшук як тільки я втекла. Не оголосив! А брав участь у спектаклі з моєю смертю, яку розіграли як по нотах підлі родичі. І тепер він мені каже, що хоче допомогти, не переслідуючи жодної користі. Ну хто у здоровому глузді в це повірить?