9.2

– Хто там прийшов, мамо? – Запитала Лисичка, вигукуючи з вітальні.

– Ти пам'ятаєш, про що ми домовлялися? – тихо промовила, дивлячись на Ольховського впритул.

Богдан кивнув. Вручив мені букет білих троянд, зняв туфлі та пішов усередину будинку. Я зволікала кілька секунд, дивлячись на спину Ольховського. Сподіваюся, він не підведе. Віри у Богдана в мене не з'явилося, але й не підпускати його близько до нас із дочкою – не можу, боюся, що цей упертюх усе тільки зіпсує.

Увійшовши до вітальні, Богдан зупинився за два метри від дивана, де сиділа Лисичка. Я хвилювалася в цей момент, спостерігаючи за реакцією біологічного батька моєї маленької доньки.

Ледве помітна посмішка торкнулася губ Ольховського. Богдан гучно видихнув, ніби зібравшись із духом, і став наближатися до Аліси. Дочка обернулася. Здивованим поглядом пройшлася по Богданові з голови до ніг.

– Привіт, – першим привітався Богдан, кладучи на край дивана великого білого зайця. – Це тобі.

– Привіт, – озвалася Аліса, з цікавістю розглядаючи Ольховського. – А я тебе знаю. Ти – той самий дядько з маминої роботи. Ми познайомилися з тобою, коли я загубила маму.

– Так точно. Це я, – щиро посміхнувся Ольховський і простягнув малечі руку: – Мене звуть Богдан.

– Аліса, але ти можеш називати мене Лисичкою, це моє друге ім'я, – дочка охоче потиснула руку Ольховському, подивилася на м'яку іграшку: – А це мені?

Богдан заметушився. Так бідолаха розгубився у присутності доньки, що забув подарувати того нещасного зайця.

– Звісно, ​​тобі. Тримай, – передавши Алісі зайця, Богдан знову став задумливим. – А чому ти сказала, що Лисичка – це твоє друге ім'я? Ти ж не руденька, а більше схожа на цього білого зайчика.

– Не руденька, а хитра як лисичка. Так мама завжди каже, – підморгнула Аліса та перевела погляд на мене: – Правда, матусю?

Я кивнула у відповідь. Ще яка правда! Хитра та розумна не за віком. Не здивуюсь, якщо вона Ольховського розсекретить набагато раніше, ніж ми це плануємо.

– Може, чай вип'ємо? – Запропонувала, відчуваючи, що ось-ось настане незручний момент.

– Я не проти, – озвався Богдан.

Лисичка встала з дивана, вимкнула пультом телевізор і взяла Ольховського за руку. Задерши голову, дивилася на Богдана своїми величезними очима. Богдан аж розгубився від несподіванки.

– Ну, чого стоїш, як нерідний. Пішли чай пити, – видала донька і ми з Богданом переглянулись.

Аліса до слова сказала "як нерідний", не підозрюючи, що поряд з нею був рідніший нікуди чоловік. Через що в моєму серці тужливо занило.