9.1

Після кафе Артур відвіз нас з Алісою додому. Я запросила чоловіка зайти до нас у гості на чай або каву, але він тактовно відмовився. Можливо, Артур просто намагався тримати дистанцію, пам'ятаючи про те, що на даному етапі життя я уникаю стосунків із будь-яким чоловіком, а можливо, він просто вирішив більше не випробовувати на міцність нашу багаторічну дружбу.

– Дякую за чудово проведений час. Нам з Алісою все дуже сподобалося, – почала я і Лисичка згідно кивнула, розпливаючись у задоволеній усмішці.

Артур стримано попрощався, навіть не обійняв мене на прощання, як частенько бувало раніше, а просто по-дружньому потиснув руку. Я провела його спину тужливим поглядом, стояла на ґанку біля будинку доти, поки іномарка чоловіка не зникла з очей.

Вечоріло. Ми зайшли з Лисичкою до будинку.

– Чим займемося? Може, помалюємо разом? – Запропонувала я доньці.

– А давай ти мені кіски заплетеш? Багато косиць, давай?

Ну як відмовити, коли на тебе дивляться такими милими очима, ще й руки складають під підборіддям? Погодилася, звичайно ж.

Субота та неділя – наші з дочкою дні. На вихідних ми належимо одна одній, не розлучаємось ні на годину. Разом обідаємо, гуляємо, малюємо і танцюємо, співаємо в караоке, просто шаленіємо, стрибаючи на дивані, або заплітаємо одна одній кіски. Загалом, займаємося будь-чим, аби разом.

Влаштувавшись на дивані у вітальні за спиною у малої, зняла з волосся Лисички резинку. Розпустила її біляві пасма, пройшлася по ньому гребінцем. На тлі працював телевізор, транслювали якийсь мультик, але ми з дочкою його не дивилися, а балакали про всяку нісенітницю.

Лисичка розповідала мені про свої будні в дитячому садку, було весело слухати про одного хлопчика з групи, місцевого хулігана, який забирав у всіх дітей котлети та їв їх. Слухаючи Алісу, мимоволі згадувала своє дитинство та сумувала за минулим. На відміну від дочки, у мене була повноцінна сім'я, де тато і мама разом, де батьки люблять один одного, а ще більше люблять їхню маленьку дочку. Мене балували, дуже і дуже балували. Пам'ятаю, як у дитячому садку під час тихої години вихователька відібрала у мене набір тіней для повік і віддала їх увечері мамі, подумавши, що я тишком-нишком стягла її косметику. І яке ж було здивування виховательки, коли мама сказала, що ці французькі тіні відомого бренду належать не їй, а мені – тато спеціально подарував улюбленій донечці.

Алісу я теж безмірно оточую турботою та балую увагою, вона ні в чому не знає відмови, росте в достатку і навіть розкоші. Але це все не те, порівняно з моїм дитинством. Не дарма мала мене часто запитує про тата, мовляв, чому він у всіх у дитячому садку є, а у неї – немає. Некрасиво брехати, та ще й своїй дитині, але в мене безвихідь, історія не для раннього віку доньки.

Зосередившись на кіски, яку зараз заплітала, виринула з глибоких спогадів. А в цей час, виявляється, Аліса мене про щось питала, та тільки я все прослухала. Довелося попросити доньку, щоби повторила своє запитання.

– Я в тебе питала, мамо, чому ти не вийдеш заміж за дядька Артура. Він же так сильно тебе любить, – з дитячим захопленням видала Аліса, а я навіть трохи почервоніла. Ну треба ж, яка у мене спостережлива донька росте, а їй ще й п'яти немає, виповниться лише за кілька місяців.

– Бо ми з дядьком Артуром просто друзі. Друзі не одружуються, – пояснила спокійним тоном, хоч усередині було бентежно.

– Та ну? – Не погодилася мала. – Я думаю, дядько Артур не вважає тебе другом. Він любить тебе, мамо. Дивиться так весь час, дивиться – ну точно, як я на шоколадний торт, а я його, між іншим, дуже люблю.

Я щиро засміялася. Так, Аліса справді дуже любить шоколадний торт. Тільки ось що виходить, почуття Артура помітила навіть маленька дівчинка у той час, коли я до останнього намагалася не брати їх до уваги, поки чоловік сам у всьому не зізнався. Виходить, моя дочка куди прозорливіша.

– Ну ти й казкарка, Лисичко, – відповіла я, вдаючи, що серйозно не сприймаю слова дочки.

Краще перевести все на жарт і не продовжувати цю зовсім недитячу розмову. Коли Аліса стане дорослою, сподіваюся, зрозуміє, чому її мама так і не вийшла заміж. Адже я переконана, що заміж потрібно виходити з великого кохання, я не вірю в те, що притерпиться, то й пригорнеться, адже насильно милим не бути. А з Артуром саме так і виходить, знайомі вже багато років, а почуттів, окрім дружніх, як не було, так і немає.

Дзвінок домофона перервав нашу розмову з Лисичкою. Я ненадовго відволіклася, щоб підвестися з дивана і підійти до домофона. Поглянула на монохромний екран відеоспостереження та обімліла. А по той бік екрана на мене вирячився ще один друг, точніше, Ольховський власною персоною.