Розділ 9

– Мамо, дивись! Дивись, яка черепаха, – Аліса потягла мене за руку, змушуючи піти за нею та загальмувати навпроти величезного акваріума на всю стіну. – Велика яка, я таких ніколи раніше не бачила.

– Так, справді дуже велика, – погодилася я, із задоволенням спостерігаючи за захопленням, що горіло в очах моєї малечі.

Артур наблизився, зупинився за моєю спиною і теж глянув на черепаху. Не проґавивши можливості, я обернулася через плече і тепло посміхнулася чоловікові, прошепотівши: "Спасибі".

Виставка рептилій справила на Алісу очікуване враження. Донька ледь від захоплення не верещала, розглядаючи черепах та інших рептилій. Я теж трохи відволіклася від сірих буднів, навіть у якийсь момент забула про свою долю, відчувши себе маленькою безтурботною дівчинкою, як моя донька.

Після виставки Артур запропонував посидіти у дитячому кафе, Аліса погодилася, не роздумуючи, а в мене навіть питати ніхто не став. Мене тішило спостерігати, як ці двоє в кафе озброїлися меню, як перешіптувалися один з одним, вибираючи страви. У Артура непогано виходило ладнати з моєю дочкою і якби я була хоч трохи прагматичнішою, вже давно дала б цьому чоловікові шанс стати ближче – все-таки важко залишатися байдужою, коли так носяться з твоїм дитям.

Аліса й половини не з'їла від того, що замовила. Зате невдовзі побачила дитячий лабіринт та батути, запитала у мене дозволу пограти з дітьми. Звісно ж, я дозволила.

Залишившись за столиком наодинці з давнім другом, раптом відчула незвичну незручність. Ще буквально недавно мені було там комфортно і спокійно поруч з Артуром, а тепер я намагалася уникати прямого візуального контакту, ретельно обмірковувала фрази, перш ніж їх сказати.

– Як у тебе справи, Уляно? Все виходить? – поцікавився Артур, все-таки спіймавши мій задумливий погляд.

Знизала плечима, постаралася надати своєму обличчю безтурботності, але в серці гостро кольнуло, наче голкою. Артур до мене з усією душею, а я ховаюсь від нього під фальшивою маскою, нічого до ладу не розповідаю. І коли тільки в наших відносинах встигла з'явитися така тріщина?

– Поки що не все виходить, але я намагаюся.

– З дядьком уже бачилася? – хитнула головою. – А з Ольховським як справи? Він досі не впізнав тебе?

Нота хвилювання почулася в голосі Артура. Чоловік щиро за мене переживав, і я вперше за всі ці роки, що ми з ним знайомі, шкодувала, що свого часу обрала не того. І чим тільки мене привабив Ольховський? Чому я на нього купилася, коли поряд був сильний, надійний і відданий? Зустріти такого, як Артур – великий успіх, шкода, що очевидне розумієш запізно, коли минуле не повернути.

– Ну як не впізнав. Вже все знає, – сказала і почала спостерігати, як з обличчя друга сповзають фарби, – він стежив за мною та за Алісою, навіть примудрився зробити потай тест ДНК, уявляєш? Тепер він точно знає, що Аліса – його дочка.

– Поки що не дуже. І що далі? З його боку з'явилися якісь претензії чи загрози?

Посмішка розповзлася на моїх губах, варто було лише згадати про Богдана. Загрози чи претензії? О ні. Він рвав і метав як загнаний у вольєр дикий звір! І начебто схопити тебе хоче, але фізично не може цього зробити.

– Немає жодних загроз чи претензій. Він запропонував свою підтримку та дружбу.

– Ще один друг? – ревно поцікавився Артур, і мені навіть якось соромно стало. Ні, Ольховський мені зовсім не друг і другом ніколи не стане.

– Та який там друг? Попросив познайомити його з Алісою, представивши своїм другом.

– І ти погодилась? – насупився Артур.

– А в мене вибору особливого немає. Він же батько лисички, тож краще з ним не воювати, а постаратися стати союзниками бодай на якийсь час.