8.2

Ми вже під'їжджали до агрохолдингу, коли мені на мобільний зателефонував Артур. Спочатку я не хотіла приймати виклик, але вирішивши, що ігнорувати чоловіка – це вже занадто нахабно з мого боку, все ж таки тицьнула пальцем на зелену слухавку.

Артур привітався, поцікавився моїм самопочуттям та здоров'ям Аліси, а ще запропонував зустрітися завтра, мовляв, у нього вже куплені квитки на виставку черепах та інших рептилій.

– Завтра субота, я знаю, що тобі не треба на роботу, – тонко натякнув Артур, щоб я навіть не намагалася шукати відмазки.

– А й не збиралася відмовлятися. Чудова ідея, Артуре. Дякую за запрошення, ми з Алісою з радістю приймаємо його.

Сказала та відчула, як ніби камінь з душі впав. Крайня наша зустріч з Артуром закінчилася не дуже добре. Чоловік зізнався у своїх почуттях, а я не відповіла взаємністю, бо для мене він просто друг. Вголос сказала інше, звичайно ж, але лише тому, що побоялася образити та втратити таку гарну людину. Напевно, егоїстично з мого боку користуватися добротою чоловіка, який розраховує набагато більше, ніж просто дружба.

– Я ввечері тобі передзвоню і домовимося про зустріч, – запропонувала Артуру, не бажаючи, щоб Ольховський знав деталі, хоча він і так про все здогадався, тому й стріляв у мене роздратованим поглядом.

Лише встигла покласти слухавку, як упіймала на собі запитальний Ольховський погляд. Підтискаючи губи, він поглядав на мене потай, ніби намагаючись зчитати емоції. А я ніяк себе не видала, руки на грудях схрестила і продовжила дивитися перед собою, хоч усередині все переверталося в цей момент.

Ох уже цей Ольховський погляд, він ніби катував мене і милував одночасно. На мене так ніхто й ніколи не дивився – проникливо, забираючись у саму душу.

– І хто це був щойно? Що за Артур? – все ж таки не витримав Ольховський і я непомітно посміхнулася. Невже ревнує? Ха! Яка іронія, п'ять років тому не знав, як мене позбутися, а тепер проходу не дає.

– Артур – мій друг. А в чому, власне, проблема?

Напевно, не варто було так холодно відрізати, але я не змогла відмовити собі в задоволенні зачепити Ольховського. Нехай не думає, що він один такий на білому світі, хто допомагає нещасній сироті, яку нахабно обікрали та обдурили близькі родичі.

Скориставшись зупинкою на червоному кольорі світлофора, Ольховський повернувся до мене корпусом. Продемонстрував свою зухвалу усмішку, викривляючи губи на один бік.

– Немає жодних проблем, якщо він просто друг. До речі, користуючись нагодою, хочу запитати. Хто такий Зубенко та чому ти вийшла за нього заміж? У вас реальні стосунки чи тут щось інше? – з легким глузуванням у голосі поцікавився Ольховський.

"А ось це не твоя справа", – запротестував мій внутрішній голос, але я вирішила відповісти трохи інакше. Теж нахабно посміхнулась, поглядом гордовитим нагородила.

– Що це за ревнощі, Ольховський? Нема проблем, якщо друг. Чому вийшла заміж? Яке це має відношення до Аліси та твого батьківства, хм? Адже пам'ятається мені, окрім дочки, нас із тобою більше нічого не пов'язує.

– Погано пам'ятається. Я твій чоловік, невже забула?

– Чоловік? – награно реготнула, мовляв, як насмішив. – Та годі тобі, Богдане. Ми ж добре з тобою пам'ятаємо, що чоловіком мені ти ніколи не був. Мій дядько постарався склепати шлюб без нашої згоди.

– Так, але юридично я твій чоловік.

– І що? Навіть якщо так було в минулому, це ще нічого не означає. Насправді ти мені ніхто.