Розділ 8

Схопивши мене за шкірку, як кошеня, Ольховський різко потяг на себе. Відчула під ногами ґрунт, усім тілом пригорнулася до Богдана і заплакала.

Він обійняв мене у відповідь. Тримав міцно-міцно, дозволяючи забруднювати сльозами свою білу сорочку. Не знаю, скільки пройшло часу, перш ніж стихли перші емоції, і я змогла заспокоїтися.

Ті нещасні секунди, які я балансувала на краю урвища, пролетіли перед очима як ціла вічність. Згадувалося все: і хороше, і погане, і навіть те, що я хотіла б ніколи не згадувати. А ще я дуже злякалася – безглуздо ось так померти від нещасного випадку і залишити Алісу сиротою.

– Все добре. Я поряд, я з тобою, – шепнув на вухо Богдан і я не відштовхнула його від себе, а навпаки – пригорнулася ще міцніше.

Обхопивши моє обличчя обома долонями, подушечками великих пальців розтер по щоках доріжки від сліз. Вдивився у мої заплакані очі.

– Злякалася? – Запитав він без сарказму і я кивнула. – Ах, Улю, тобі треба берегти себе так сильно, як ніколи раніше. Ну навіщо ти підійшла до того урвища?

– А ти навіщо мене сюди привіз? Я думала, ти задумав мене вбити.

– Дурниці собі придумала. Я ніколи не бажав тобі зла. Іди сюди, – Ольховський знову притиснув до себе, дозволивши розділити з ним свої страхи та біль, як мені тоді здалося. – Я привіз тебе у безлюдне місце, щоб нас ніхто не побачив і ти нікуди не змогла втекти. Нічого поганого я не планував, просто не знав, як ще можна достукатися до тебе та дізнатися правду. Ти закрита, холодна, зовсім чужа.

Я перестала плакати, ще раз пройшлася долонею по вологих щоках, розтираючи сльози по шкірі.

– Ти справді не збираєшся воювати зі мною? – Задерши голову, запитала я в Ольховського.

– Я з дівчатами не воюю, – з усмішкою на вустах відповів, рукою потягнувся до мого волосся, щоб заправити за вухо пасмо, яке вибилося з зачіски. – Розкажи мені все, Улю. Я обіцяю тобі допомогти.

– Не знаю. Я поки що тобі не довіряю.

– Добре, тоді почнемо з того моменту, коли ти втекла. Хто тобі допоміг втекти? Чому втекла? Де була весь цей час? – я насупилась. – Багато питаю, так?

– Так. Я стільки пережила, Богдане, що більше нікому в цьому житті не довіряю. Мене зрадили найближчі люди. Не було ніякої ДТП, це не моїх рук справа. Одна дуже добра людина допомогла мені виїхати за кордон, а родичі скористалися цим і швидко організували ДТП, мовляв, я загинула, згоріла живцем під час аварії. І всі повірили в це марення, навіть ти повірив!

– Я був у шоку, Улю. І насправді довго не вірив у твою смерть, бо поховали у закритій труні. У мене в голові не вкладалося, що все сталося з такою блискавичною швидкістю. Твій дядько тільки встиг нас одружити, і через кілька днів ти нібито померла.

– Але я жива, живіше нікуди просто.

– Чому з тобою так вчинили твої родичі?

Проковтнула усмішку. Тактовно відсахнулась від Богдана та відійшла на безпечну відстань. Обома руками обійняла себе.

– Того дня, коли нам з тобою повідомили про шлюб, до мене прийшла хатня робітниця і показала відео. На відео була моя тітка, лаялася, щоб цього разу все було без промаху, що мене тепер потрібно вбити. Вона спілкувалася із чоловіком, називала його Богданом.

– Ясно. Чи не подумала ти, що то був я?

– Не знаю, я не бачила обличчя чоловіка і спочатку справді подумала на тебе. Адже річ в тому, що після моєї смерті всі стали багатими, успадкувавши бізнес і нерухомість мого батька. Навіть тобі, Богдане, чимало дісталося. Все вкрадене у мене належить твоїй дочці, а не тобі. Але... мабуть, гроші ти любиш більше, ніж свою дочку.

– Це не так. Адже я навіть не встиг побувати батьком, чому ти робиш поспішні висновки? – я промовчала у відповідь і тоді Богдан різко розгорнув мене до себе обличчям, щоб дивилася тільки на нього: – Давай разом спробуємо змінити сьогодення заради майбутнього нашої Аліси?

– Нашої Аліси? Ах, Богдане... Тобі плювати було на мене п'ять років тому, а зараз раптом така турбота. Не віриться, розумієш?

– Добре, я тобі доведу, що мені можна вірити.