7.2

Стискаючи обплетення керма до побіління пальців, Ольховський зосереджено керував автомобілем. Погляду не зводив із дороги, мене ніби не помічав, мовчав увесь час.

– А можна дізнатися, куди ти мене везеш? – Не витримала я, коли машина виїхала за місто і тепер мчала трасою з високою швидкістю.

– Скоро побачиш.

– Якщо ти задумав мене вбити, то знай, що це тобі з рук не зійде. Я відправила потрібній людині держномер твоєї машини, а коли приїдемо на місце, ще скину геолокацію, – насправді я нічого зі сказаного не зробила і не збиралася, але у страху очі великі та язик довгий, хотіла налякати Ольховського.

– Вбити? – все-таки ненадовго повернув голову вправо, щоб нагородити мене сердитим поглядом. – Здається, у тебе конкретні проблеми із довірою до людей.

– Були добрі вчителі.

Схрестивши на грудях руки, відвернулася до вікна. Зла була до чортиків. Невідомість лякала. Мало того, що Богдан про все здогадався раніше, ніж я планувала, так тепер ще везе мене в невідомому напрямку.

– Що ж ... доведеться тобі заново вчитися довіряти мені.

– З чого це раптом? Повірити зраднику – обдурити себе, – огризнулася я.

– Як ти швидко повісила на мене тавро. Цікаво, це трапилося до твоєї так званої смерті, чи вже після?

Я нервово реготнула. Ну який актор, га? Навіть жодного разу не почервонів!

Іномарка звернула з траси та в'їхала на другорядну дорогу. Незабаром закінчився асфальт, почалося бездоріжжя. Озирнулася. Тепер зрозуміло, що задумав Ольховський – вивезти мене до моря, сподіваюся, не для того, щоб утопити.

Дочекавшись, коли машина зупиниться, першою вискочила надвір. Пустир суцільний. Навколо не душі. Поле. І на горизонті синьою смугою виднілося море.

Ступаючи по зарослій травою стежці, не змогла втриматися від лайки – каблуки туфель застрягали у вологій землі, а колготки чіплялися за якісь сухі гілочки та бур'ян.

Богдан з легкістю наздогнав мене, зупинився на близькій відстані. Усередині все здригнулося, почала задкувати від нього.

– Стій, не підходь до мене, – попередила я.

– Чого ти боїшся? Я не ворог тобі, вже казав про це.

– Не ворог, звісно ж. Ви всі: і ти, і дядько, і його дружина – одного поля ягода. Вороги та зрадники.

– Так… Стоп! З цього місця детальніше. Я поки що нічого не розумію, але ставити мене в один ряд із твоїми родичками – вже занадто. Чи ти злишся, що мені у спадок від тебе дістався бізнес і будинок?

– Дістався у спадок? Ви нахабно все вкрали, відібрали у нещасної сироти те, що належить їй за правом народження. Інсценували мою смерть після того, як я втекла. Оголосили мене мертвою, похорон влаштували, щоб усі повірили. Тобі самому як живеться на мої гроші? Совість не мучить, кошмари не сняться?

Злість і образа душили, адреналін хлистав по венах. Я стискала пальці в кулаках з такою силою, що нігті врізалися в долоні та залишали мітки.

Пам'ять послужливо відкидала мене на п'ять років тому. Все гостро і живе, ніби було тільки вчора! Боліло – сьогодні, вчора і завтра теж болітиме. Цей біль, як невиліковна хвороба, поглинав мене, а серце – перетворював на камінь.

Я не встигла помітити, як Богдан підійшов на критично близьку відстань. Виставила перед собою руки, щоб відштовхнути його, якщо надумає доторкнутися. Похитнулася. Два кроки назад, щоб утримати рівновагу. А під ногами урвище було і я відчула, що падаю.