7.1

– Та відпусти ж, кому говорю? – стала як укопана посеред свого кабінету, з якого мене намагався вивести Ольховський.

Розтиснувши лещата на моїй руці, Богдан відступив. Я розтерла на зап'ясті почервонілу шкіру. Ну, що за неандерталець такий, схопив і потяг за собою як здобич?

– До речі, ти мені зробив дуже боляче. Подивись… тепер мітки залишаться.

– Переживеш, пішли давай, – продовжував стояти на своєму Ольховський, але я хитнула головою і нагородила його сардонічною посмішкою. Ще чого! Так я його й послухалася.

У два кроки подолав відстань, що розділяла нас, злісно блиснув своїм потемнілим від люті поглядом.

– Не підеш?

– Ні.

– Тоді доведеться винести тебе на плечі, як мішок з картоплею, – продемонструвавши свій вищир, Ольховський зігнувся в характерній позі, обійняв мене під сідницями та спробував зробити задумане – закинути до себе на плече, як і обіцяв.

– Гей, ти що? Зовсім здурів? Ану, відпусти, зараз же! – З усієї сили пройшлась долонею по його спині.

Різко поставив на підлогу. Я злегка хитнулася, відчувши під своїми ногами ґрунт.

– Ти псих? Що ти робиш? Справжній дикун! Уявляєш, що про нас подумали б співробітники, якби ти вийшов із цього кабінету, разом зі мною на плечі? Ти скандалу грандіозного хочеш?

– Мені начхати, що думають інші, якщо йдеться про мою дочку.

– Це моя дочка! А не твоя, зрозумів? Аліса тобі була не потрібна, забув, як твоя молодша сестра одного разу підсипала мені в чай ​​засіб, що абортує? Ви зі своєю сімейкою хотіли позбутися моєї вагітності, тому що вона не входила у ваші плани!

– Що ти не несеш? Тоді Леся діяла без мого відома. Це ти, мабуть, забула, як я приходив до тебе в лікарню, як хвилювався, що виникла загроза викидня! – відпарював у відповідь зі злістю – не меншою, ніж я кілька секунд тому. – Нам треба поговорити та все з'ясувати. Досить грати, Улю, актриса з тебе нікчемна. Я майже відразу розкусив. І тепер уяви, що твій дядько з легкістю зробить те ж саме, варто тільки вам зустрітися. Щось мені підказує, що весь цей маскарад ти влаштувала саме заради нього, хіба ні?

– Тебе це не стосується, – огризнулася я, але все-таки пішла до свого робочого столу, щоби взяти мобільний телефон.

– Дурепа! Егоїстична, самовпевнена дурепа! Я ж допомогти тобі хочу, але щоби це зробити, мені потрібно у всьому розібратися.

– Вже допоміг. Так допоміг, що я змушена була стати тією, ким зараз є. Прикриватись чужим ім'ям!

На мою репліку Ольховський ледь зубами не рипнув. І поквапив, щоб я скоріше збиралася, поки в нього остаточно не урвався терпець.

Діставши з шафи пальто, продефілювала кабінетом. Дочекалася, коли Богдан відчинить двері та пропустить мене вперед.

Поки йшли агрохолдингом, ловила на нас з Ольховським зацікавлені погляди. Співробітники ледве не звернули шию, коли ми разом вийшли з будівлі.

Богдан привів нас до стоянки, наказав сісти в його автомобіль. Я обурювалася в цей момент, від злості руки стискала в кулаках.

Чорт би забрав цього біологічного батька моєї дочки! Все-таки доведеться брати до уваги його думку, як не крути.