Розділ 7

На балконі, де я стояла, рипнули двері. Чужі кроки, неквапливі та глухі, порушили мою самоту.

Вловивши ніздрями запах знайомого одеколону, я вчепилася намертво пальцями в металевий поручень. Приготувалася до зустрічі.

– Я знав, що знайду тебе тут, – сказав Ольховський, зупинившись за моєю спиною.

– А я й не ховалась, – відповіла з усмішкою на вустах.

Він теж посміхнувся, порівнявся зі мною. Боковим зором помітила його глузування, відчула, як накочує хвиля роздратування. Богдан став моєю тінню, переслідує, де б я не була.

– Та ні. Ти дуже добре ховалась, моя дружина з минулого.

Смикнулася. Різко перевела погляд на Богдана.

– Що ти щойно сказав? – Ні, я зрозуміла про що він зараз, просто не могла ось так легко здатися.

– Ти ж чула, Улю. Досить грати, я все знаю.

Вигнула брову. Та невже? Все-таки примудрився тоді в дитячому-розважальному центрі взяти волосинку з голови Аліси та зробити тест ДНК?

Так, мабуть, так і було. Інакше б Ольховський не дивився на мене з такою холодністю в погляді, не рівняв би з плиткою, що була на підлозі під моїми ногами.

– Ну, і що ти встиг дізнатися? – Більше не заперечувала, що я не Уля. Та і який сенс, якщо він і так уже про все здогадався, а тепер, очевидно, мав письмові докази своїм здогадам.

Богдан потягся до внутрішньої кишені свого піджака, щоб за мить дістати звідти аркуш офісного паперу, складеного навпіл. Покрутив лист, ще раз посміхнувся і передав мені зі словами: "Читай".

Це був тест ДНК із 99,9 відсотками, що він батько Аліси. Нічого нового я для себе не дізналася, звичайно ж, але саме в цей момент відчула, як під ногами хитається підлога. Вхопилася рукою за поручні та зігнулася, жадібно ковтаючи повітря відкритим ротом.

– Що ти від мене хочеш? – холодно промовила.

– А сама, як гадаєш?

– Досить говорити загадками. Говори прямо, що тобі від мене потрібно.

– Можу запитати те ж саме. Що тобі потрібно від мене? Чому ти з'явилась в агрохолдингу саме зараз? Де ховалась весь цей час? Чому мстиш мені, що я тобі поганого зробив?

Від його питань розболілася голова. Що? Чому? Де? Хіба я повинна звітувати перед тим, хто зрадив мене?

– Чому ти забрала в мене дочку? – остаточно добив останнім запитанням, і я істерично засміялася, чим розлютила Ольховського не на жарт.

Схопивши мене за плечі, Богдан добряче труснув, щоб перестала реготати й подивилась на нього.

Довгий та пронизливий погляд. Очі в очі. На губах не тіні посмішки. Між нами так іскрило в цей момент, що якби піднесли сірник, він би спалахнув тієї ж миті

– Пусти, мені боляче, – першою порушила тишу, що затяглася.

– Ти не відповіла на жодне моє запитання. Що сталося у минулому? Чому ти інсценувала свою смерть?

Задерла голову. У когось нагорі цікаве почуття гумору, адже батьком моєї доньки судилося стати Ольховському. Я ж ненавиджу цього чоловіка всіма фібрами душі, а тепер змушена брати до уваги його думку. Чи що?

– Богдане, я думаю агрохолдинг – не найкраще місце для таких розмов. Відкладемо все на потім. У мене дуже багато справ на сьогодні, треба працювати.

– До біса твою роботу, – вилаявшись, Ольховський потягнув мене за зап'ястя, прямуючи до виходу.

– Гей, стривай. Куди ти мене тягнеш?

– Поговорити. В іншому місці. Ти ж цього хотіла, – викарбував озлоблено і продовжив тягнути за руку, ігноруючи мій опір.

***

– Та відпусти ж, кому говорю? – стала як укопана посеред свого кабінету, з якого мене намагався вивести Ольховський.

Розтиснувши лещата на моїй руці, Богдан відступив. Я розтерла на зап'ясті почервонілу шкіру. Ну, що за неандерталець такий, схопив і потяг за собою як здобич?

– До речі, ти мені зробив дуже боляче. Подивись… тепер мітки залишаться.

– Переживеш, пішли давай, – продовжував стояти на своєму Ольховський, але я хитнула головою і нагородила його сардонічною посмішкою. Ще чого! Так я його й послухалася.

У два кроки подолав відстань, що розділяла нас, злісно блиснув своїм потемнілим від люті поглядом.

– Не підеш?

– Ні.

– Тоді доведеться винести тебе на плечі, як мішок з картоплею, – продемонструвавши свій вищир, Ольховський зігнувся в характерній позі, обійняв мене під сідницями та спробував зробити задумане – закинути до себе на плече, як і обіцяв.

– Гей, ти що? Зовсім здурів? Ану, відпусти, зараз же! – З усієї сили пройшлась долонею по його спині.

Різко поставив на підлогу. Я злегка хитнулася, відчувши під своїми ногами ґрунт.

– Ти псих? Що ти робиш? Справжній дикун! Уявляєш, що про нас подумали б співробітники, якби ти вийшов із цього кабінету, разом зі мною на плечі? Ти скандалу грандіозного хочеш?

– Мені начхати, що думають інші, якщо йдеться про мою дочку.

– Це моя дочка! А не твоя, зрозумів? Аліса тобі була не потрібна, забув, як твоя молодша сестра одного разу підсипала мені в чай ​​засіб, що абортує? Ви зі своєю сімейкою хотіли позбутися моєї вагітності, тому що вона не входила у ваші плани!

– Що ти не несеш? Тоді Леся діяла без мого відома. Це ти, мабуть, забула, як я приходив до тебе в лікарню, як хвилювався, що виникла загроза викидня! – відпарював у відповідь зі злістю – не меншою, ніж я кілька секунд тому. – Нам треба поговорити та все з'ясувати. Досить грати, Улю, актриса з тебе нікчемна. Я майже відразу розкусив. І тепер уяви, що твій дядько з легкістю зробить те ж саме, варто тільки вам зустрітися. Щось мені підказує, що весь цей маскарад ти влаштувала саме заради нього, хіба ні?

– Тебе це не стосується, – огризнулася я, але все-таки пішла до свого робочого столу, щоби взяти мобільний телефон.

– Дурепа! Егоїстична, самовпевнена дурепа! Я ж допомогти тобі хочу, але щоби це зробити, мені потрібно у всьому розібратися.

– Вже допоміг. Так допоміг, що я змушена була стати тією, ким зараз є. Прикриватись чужим ім'ям!