6.2

День був важким. Повернувшись ввечері після роботи, я приготувала для нас із дочкою вечерю. Можна було замовити доставку з ресторану, але я дуже скептично ставлюся до їжі, яку їсть Аліса. Більше полюбляю все готувати сама.

Поки чаклувала над салатом зі свіжих овочів, Лисичка сиділа за столом і малювала. Розповідала, як у неї пройшов день, куди вони з нянею ходили. У ході розмови пролунало таке, що змусило мене стрепенутися, я навіть убік відклала ніж.

– Що ти щойно сказала, Алісо? Дядько подарував тобі заколку? – обернулася.

Намагалася виглядати природно, щоб не налякати своєю реакцією маленьку, але виходило важко. Руки мимоволі стискались в кулаках, а нігті врізались у долоні.

– Ну так. Ось вона. Золота з камінчиками, бачиш? – Дочка показала заколку, і я відчула, як шию здавило невидимим обручем.

– Що за дядько? Як виглядав?

Лисиця почав описувати чоловіка. Високий, темноволосий, одягнений у сорочку та штани. Такий собі – опис зовнішності, але годі й було чекати на інше від п'ятирічної, і це я добре розуміла.

Розлютилася страшно – не на Алісу, а на того дядька та няньку дочки. Ну як так, га? Посеред білого дня незнайомий чоловік підходить до чужої дитини, дарує їй заколку, а люди навіть не звертають на це ніякої уваги? І це у двадцять першому столітті, коли густота населення така, що куди не глянь – усюди люди. Ну ми ж не на безлюдному острові живемо врешті решт!

Впоравшись з емоціями, присіла поряд з дочкою.

– Лисичко, я змушена тобі нагадати. Ніколи не розмовляти з чужими людьми, нічого в них не брати. Інакше вони можуть завдати тобі шкоди або вкрасти тебе в мене, тоді ти більше ніколи не побачиш маму. Зрозуміло?

Не хотіла лякати, але інакше не можна було. Я стільки разів твердила донечці, просто як папуга, щоб вона не розмовляла з чужими дядьками та тітками, що вже просто втомилася. Можливо, єдиним виходом достукатися до дитини – це добре її злякати, щоб запам'ятала і більше не робила так, як не потрібно.

Очікувано, Лисичка злякалася. Округливши очі, дивилася на мене переляканим поглядом.

– Мамочко, але той дядько добрий! І я його знаю, бачила в тебе на роботі, – як діжка крижаної води на мою голову.

Це ж вона про Ольховського казала!

Взяла невелику паузу, щоби з думками зібратися.

Та що ж Богдан ніяк не відчепиться від мене та моєї дочки? Винюхує постійно, стежить. Чесно зізнатися, але я недооцінила його, вважаючи йолопом. А він далеко не йолоп, хитрий і підлий.

– Ти на мене не сердишся, мамо? – схвильовано запитала мала, відчувши мою напругу.

Хитнула головою. Обійняла Алісу міцно, притиснула до себе.

Не вгадав Ольховський, може, правду він і дізнається раніше, ніж я планувала, але дочку йому не бачити як своїх вух. Я більше не підпущу його до Аліси навіть на гарматний постріл, а якщо надумає завадити моїм планам і почне вставляти палиці в колеса, що ж... Тоді доведеться попросити пана Зубенка розібратися з Богданом. Я не кровожерна, не хотіла б, щоб Богдан постраждав фізично, але загнати себе в кут нікому не дозволю – навіть біологічному батькові моєї Лисички.