Розділ 6

Богдан

– Доброго дня, Богдане Олексійовичу. А Ігор Іванович зараз трохи зайнятий, – одразу ж заявила прислуга, щойно я встиг переступити поріг сімейного особняка Скорікова.

– Я почекаю на нього.

– Чай або каву принести? Чи просто воду?

– Нічого не потрібно. Я можу пройти до бібліотеки?

Нічого не запідозривши, прислуга кивнула у відповідь.

Я озирнувся, наче за мною хтось міг підглядати. Посміхнувся. Та кому я здався? Якщо Скоріков у цю секунду з'ясовує стосунки зі своєю коханою дружиною, то всім іншим мешканцям будинку точно не до мене.

Увійшов в бібліотеку, поглядом обвів книжкові полиці. Десь серед книг знаходилися сімейні фотоальбоми.

Буквально нещодавно у мене стався інсайт. Я раптом усвідомив, що Скоріков повинен мати дитячі фотографії моєї покійної дружини.

Тому з особливим ентузіазмом я розглядав полицю за полицею, поки не знайшов те, що шукав. Фотоальбомів було дуже багато, я вже встиг понервувати, перш ніж знайшов альбом з підписом “родина брата”. Ха! Ось мій доказ. Шукати довго не довелося.

Зручніше влаштувавшись у кріслі, відкрив фотоальбом. Гортав сторінки. І таки натрапив на маленьку біляву дівчинку.

Чергу потужних ударів пропустив у самому серці. Навіть дихати перестав на якусь мить.

Ця маленька дівчинка років шести на старому, трохи пожовклому, але кольоровому фото дуже нагадувала Алісу – доньку Марго.

Можливо, я просто переступив межу в цих безглуздих іграх в детектива і тепер просто божеволів. Але давати задню вже не збирався, твердо вирішивши докопатися до правди.

Дістав фотку з фотоальбому, пальцем провів по дитячому обличчю. А серце у грудях бам-бам-бам.

Ні, мені не здавалося. Я точно бачив схожі риси у маленької Уляни з Алісою. Тому й похололі все нутрощі.

Чорт забирай… Якщо це те, що я думаю, то в мене є донька. Рідна п'ятирічна донька!

– У мене є дочка, – промовив уголос і злякався власного голосу.

Кроки, які наближались до бібліотеки, змусили мене діяти дуже швидко: сховати дитячу фотку дружини в кишеню піджака, а фотоальбом повернути на полицю. Я міг би не ховатись, пославшись на те, що хотів просто згаяти час за переглядом сімейного фотоархіву, але не захотів відповідати на зайві питання. Поки я не розгадаю таємницю Марго, нікому та нічого не скажу. Адже якщо Аліса та Уля – справді мої дівчатка, то я маю бути максимально обережним, щоб не накликати на них біду.

У дверях помітив жіночий силует. Поглядом пройшовся від щиколоток і до маківки. Настя. Донька Скорікова власною персоною завітала до бібліотеки.

Широко посміхаючись, вона трохи почервоніла.

– Доброго дня, Богдане, – зніяковіло привіталася.

– Привіт, Насте.

Руки дівчини були зчеплені перед собою в замок, пальцями перебирала, наче від хвилювання. Зрозумівши, що я помітив її хвилювання, опустила погляд на свої руки й раптом сховала їх за спиною.

– На батька чекаєш?

– Так.

– Він зараз трохи зайнятий.

– Дякую, мені вже сказали.

– Ем-м-м… а можна я з тобою трохи посиджу? У будинку так нудно, не знаю, чим себе зайняти.

– Посидь, я не проти, – без натяку на теплоту в голосі відповів.

Крива посмішка розповзлася на моїх губах. Ще мені фанатки у вигляді доньки Скорікова не вистачало. Вистачило Уляни, яка перевернула все моє життя догори дриґом.

***

Богдан

Скоріков звільнився за пів години. На той час я мало не заснув від смертної нудьги в компанії його дочки. Настя – звичайна пустушка, поговорити з нею абсолютно нема про що, хоча зовні дуже приваблива дівчина. Мілу мені чимось нагадує, та теж була з гарною обгорткою, але ніякою всередині.

Ігор Іванович запросив до свого кабінету, і найближчу годину ми обговорювали робочі питання. Я надав квартальні звіти по всіх фірмах, повідомив про суму, яка мала впасти на банківський рахунок Скорікова з дня на день.

– Як тобі нова генеральна директорка агрохолдингу? Встигли порозумітися? – поцікавився Скоріков, коли я вже збирався йти.

– Та так… не дуже, – намагався обходитися без подробиць.

– Якщо буде сильно напружувати або пхати свій ніс туди, куди не треба або помітиш за нею якусь підозрілу активність, то відразу ж мені кажи, добре? Я розберуся.

Кивнув у відповідь. А що ще лишалося? Не скажу ж, що дружина Зубенко та його покійна племінниця – одна й та сама людина, як мені здається? А якщо я помиляюся чи ще гірше, Уля була змушена імітувати свою смерть, бо їй загрожувала якась небезпека?

Попрощався зі Скоріковим, пообіцявши йому те, що він хотів почути. І поїхав.

Поки гнав на роботу, в голові вже прокручував деталі плану, який придумав напередодні.

***

Після обіду заглянув до кабінету Марго. Знайшов пустяковий привід, щоб переконатися, що вона реально зайнята на найближчу годину і далі свого кабінету нікуди не збирається йти. А потім пробив її домашню адресу та помчав за місто, де знаходився котедж Зубенко.

Припаркував машину неподалік ділянки, вийшов із машини. Котедж захищений двометровим парканом, нічого не розглянути. Але мені було дуже важливо пробратися в будинок, щоб зустрітися з Алісою.

Після того, як я прямо сказав Марго про свої підозри, вона точно буде обережною. Не підпустить до дочки навіть на гарматний постріл, тому мені нічого не залишалося іншого, як діяти таємно та з хитрістю.

Незабаром мені все ж таки пощастило. Ворота відчинилися і на вулицю виїхала іномарка, я поїхав за нею.

Я не знав, хто сидить усередині машини, але хотів до останнього вірити, що в машині була Аліса.

Іномарка загальмувала на стоянці навпроти торговельно-розважального центру. І яке ж було моє полегшення, коли з машини справді вийшла донька Марго з якоюсь жінкою, швидше за все, нянькою.

Намагаючись зберігати дистанцію, щоб не видати себе, я не відставав від дівчинки. Тримався відсторонено, бачив усе, що відбувалося.