Розділ 6

Богдан

– Доброго дня, Богдане Олексійовичу. А Ігор Іванович зараз трохи зайнятий, – одразу ж заявила прислуга, щойно я встиг переступити поріг сімейного особняка Скорікова.

– Я почекаю на нього.

– Чай або каву принести? Чи просто воду?

– Нічого не потрібно. Я можу пройти до бібліотеки?

Нічого не запідозривши, прислуга кивнула у відповідь.

Я озирнувся, наче за мною хтось міг підглядати. Посміхнувся. Та кому я здався? Якщо Скоріков у цю секунду з'ясовує стосунки зі своєю коханою дружиною, то всім іншим мешканцям будинку точно не до мене.

Увійшов в бібліотеку, поглядом обвів книжкові полиці. Десь серед книг знаходилися сімейні фотоальбоми.

Буквально нещодавно у мене стався інсайт. Я раптом усвідомив, що Скоріков повинен мати дитячі фотографії моєї покійної дружини.

Тому з особливим ентузіазмом я розглядав полицю за полицею, поки не знайшов те, що шукав. Фотоальбомів було дуже багато, я вже встиг понервувати, перш ніж знайшов альбом з підписом “родина брата”. Ха! Ось мій доказ. Шукати довго не довелося.

Зручніше влаштувавшись у кріслі, відкрив фотоальбом. Гортав сторінки. І таки натрапив на маленьку біляву дівчинку.

Чергу потужних ударів пропустив у самому серці. Навіть дихати перестав на якусь мить.

Ця маленька дівчинка років шести на старому, трохи пожовклому, але кольоровому фото дуже нагадувала Алісу – доньку Марго.

Можливо, я просто переступив межу в цих безглуздих іграх в детектива і тепер просто божеволів. Але давати задню вже не збирався, твердо вирішивши докопатися до правди.

Дістав фотку з фотоальбому, пальцем провів по дитячому обличчю. А серце у грудях бам-бам-бам.

Ні, мені не здавалося. Я точно бачив схожі риси у маленької Уляни з Алісою. Тому й похололі все нутрощі.

Чорт забирай… Якщо це те, що я думаю, то в мене є донька. Рідна п'ятирічна донька!

– У мене є дочка, – промовив уголос і злякався власного голосу.

Кроки, які наближались до бібліотеки, змусили мене діяти дуже швидко: сховати дитячу фотку дружини в кишеню піджака, а фотоальбом повернути на полицю. Я міг би не ховатись, пославшись на те, що хотів просто згаяти час за переглядом сімейного фотоархіву, але не захотів відповідати на зайві питання. Поки я не розгадаю таємницю Марго, нікому та нічого не скажу. Адже якщо Аліса та Уля – справді мої дівчатка, то я маю бути максимально обережним, щоб не накликати на них біду.

У дверях помітив жіночий силует. Поглядом пройшовся від щиколоток і до маківки. Настя. Донька Скорікова власною персоною завітала до бібліотеки.

Широко посміхаючись, вона трохи почервоніла.

– Доброго дня, Богдане, – зніяковіло привіталася.

– Привіт, Насте.

Руки дівчини були зчеплені перед собою в замок, пальцями перебирала, наче від хвилювання. Зрозумівши, що я помітив її хвилювання, опустила погляд на свої руки й раптом сховала їх за спиною.

– На батька чекаєш?

– Так.

– Він зараз трохи зайнятий.

– Дякую, мені вже сказали.

– Ем-м-м… а можна я з тобою трохи посиджу? У будинку так нудно, не знаю, чим себе зайняти.

– Посидь, я не проти, – без натяку на теплоту в голосі відповів.

Крива посмішка розповзлася на моїх губах. Ще мені фанатки у вигляді доньки Скорікова не вистачало. Вистачило Уляни, яка перевернула все моє життя догори дриґом.