5.2

Нарешті у кабінці з'явилося світло, і за кілька секунд ми змогли вийти з ліфта.

– Що це взагалі було? Чому ми стирчали в ліфті понад п'ятнадцять хвилин? – почав відчитувати енергетика Ольховський.

Слухати їхню розмову я не стала, а мовчки пішла до свого кабінету.

Сіла у кріслі, відкрила кришку ноутбука і в першу чергу зазирнула до електронної скриньки, щоб перевірити пошту.

Секретарка принесла каву і повідомила про плани на сьогодні.

– Підписання додаткової угоди призначено о… – до кабінету без стуку зазирнув Ольховський і секретар розгубилася.

– Яно, потім продовжимо. Я покличу тебе, – відпустила секретаря, погляд перевела на Ольховського. – Богдане Олексійовичу, щось трапилось?

Минувши більшу частину кабінету, Ольховський зупинився навпроти вікна і повернувся до мене спиною. Такий поважний у своєму дорогому костюмі та сорочці без краватки.

Мимоволі я замилувалась його профілем. Роки пішли Ольховському на користь, він ще приваблювавши став. І якби ж я не знала, що за цією гарною обгорткою ховалося чорне серце, то, напевно, повелася на чари чоловіка. Той поцілунок, що трапився в ліфті, не давав мені спокою. Навіть губи трохи поколювало, варто було лише згадати, з якою пристрастю Ольховський цілував мене по-дорослому з язиком.

– Знаєш, я сьогодні дещо зрозумів, – почав говорити Богдан, а я втиснулася в спинку крісла, передчуваючи щось погане. – У ліфті, коли я тебе поцілував, ти мені здалася дуже знайомою. Твої губи, такі м'які та смачні, несміливо торкалися моїх. А важке дихання, присягаюся, я його вже чув раніше.

– Ви про що, Богдане Олексійовичу?

Ольховський різко обернувся, вп'явся поглядом у моє обличчя. Сердитий, з насупленими бровами він буравив у мені справжні дірки.

– Тобі вправно вдалося провести всіх навколо пальця, але тільки не мене. Я знаю, хто ти насправді.

– І хто ж? – Натягнуто посміхнулася, демонструючи всім своїм виглядом зневагу, мовляв, розповіді Ольховського для мене нічого не означали.

– Ти дуже схожа на Уляну. Ні, я впевнений, ти є Уляна.

Секундна пауза перед тим, як увесь мій світ розіб'ється та розлетиться на тисячі уламків. Цього не може бути! Ольховський не міг здогадатися так скоро!

Відчувши, як не вистачає повітря, я потяглася до двох верхніх ґудзиків на блузці. Розстебнула їх, схопила зі столу пляшку з простою водою і стала жадібно пити.

Богдан не зводив з мене очей, стежив за кожною дією. А я нічого не могла з собою вдіяти, сильне потрясіння похитнуло мою колишню самовпевненість. Маска Марго злетіла надто швидко і тепер я відчувала себе тією самою Уляною, доброю і чуйною дівчинкою, об яку кожен охочий міг витерти ноги.

– Що за нісенітниця, Богдане Олексійовичу?! – З неприхованою злістю в голосі, зумівши впоратися зі своїми емоціями набагато раніше, ніж думала. – Не божеволійте!

– Та ні. З глузду я ще не з’їхав. Просто не люблю, коли мене тримають за дурня.

Я підвелася з крісла, долоні поклала на гладку стільницю. Зоровий контакт, довгий та безперервний. Богдан так пильно дивився, ніби намагався прочитати всі мої думки.

– Я розумію вас і співчуваю вашому горю, мені теж не вистачає Уляни, але ви несете ахінею. Ми дві різні людини.

– Ахінею, значить, несу, так? Добре. Я доведу, що ти та Уля – одна людина, тільки знаєш, що буде потім? Тобі ж гірше буде, – Богдан зупинився, чекаючи на мою реакцію, але я ніяк не видала себе.

Він пішов так само швидко, як і з'явився у моєму кабінеті. Грюкнув дверима, і я здригнулася.