5.1

– Цікаво, нас взагалі збираються сьогодні звільняти чи вони навіть не знають, що в ліфті хтось застряг? – буркнула я і від злості ледь не тупнула ногою.

– Без поняття, – озвався Богдан і в цей момент кабіна ліфта підозріло хитнулася.

– Ой! – злякано схопилася обома руками за стіну.

А виявилося, це Ольховський примостився на підлогу.

– Якщо хочеш, приєднуйся, в ногах правди немає.

– Ще я на брудній підлозі не сиділа.

– Не на підлозі, а на моєму піджаку.

– Тим паче.

– Ну, не хочеш – як хочеш. Двічі запрошувати не збираюся, – посміхнувся Богдан.

Я замовкла, Ольховський теж підозріло притих. І раптом така хвиля паніки накотила, мені чомусь стало страшно в цій темній та мовчазній кабінці.

– Гей, Ольховський! – Покликала я, але відповіді не було. – Богдане, ти де?

У відповідь знову тиша. Повільно ступаючи я почала міряти кроками кабінку, доки не натрапила на ноги Ольховського. Та що там натрапила, я спіткнулася, але вчасно встигла втримати рівновагу і не розпластатися на підлозі.

– Богдане, ти заснув, чи що? Чому не відповідаєш? – питала, схилившись над Ольховським. – Ну, не лякай мене! Ти випадково нічим не хворієш? Щось підозріло мовчазний.

Сказала і злякалася своїх слів. А раптом у нього із серцем проблеми? Чорт… я ж нічого не знаю про надання першої допомоги.

Опустившись навколішки поряд з Ольховським, на дотик знайшла його обличчя. Доторкнулася до вилиць, повторила лінію підборіддя, палець піднесла до носа і відчула подих. Ну, дякувати Богу, хоч дихає.

– Ти ще пульс не послухала, – посміхнувся Ольховський.

– Гад! Навіщо ти прикидався? – обурилася я.

Але замість відповіді Богдан спритно схопив мене за руки та потяг на себе. Вмить опинилась намертво притиснутою до його тіла.

А я навіть не встигла збагнути, коли його губи накрили мої, як почали цілувати. Якийсь морок у голові, секундне помутніння, інакше я не розумію, чому пустила до свого рота його язик і дозволила там окреслити не одну вісімку.

Забуті емоції. Серце забилося частіше, у крові викид адреналіну.

Він цілував мене з такою пристрастю, що в його обіймах на якийсь час запаморочилась голова. А коли прийшла до тями та спробувала відштовхнути чоловіка від себе, він голосно розсміявся.

Якось підвівшись із підлоги, відійшла на кілька кроків. Спиною притиснулась до протилежної від Ольховського стіни. Зворотним боком долоні хотіла стерти зі своїх губ його поцілунок, але натомість торкнулася губ подушечкою пальців. Адже мене вже понад п'ять років ніхто не цілував у губи. І яка іронія, ха! Останнім мене цілував Ольховський.

Повітря в кабіні ліфта згустилось. Упевнена, я почервоніла до коріння волосся. І що це щойно було?

– Навіщо ти мене поцілував? – намагалася говорити спокійно, але голос все-таки зрадливо здригнувся.

– Бо захотів поцілувати, – відповів він.

– Навіщо… захотів? – я несла нісенітницю, адже він прямо сказав, що так захотів. Але я не могла повірити своїм вухам! Чому він міг захотіти?

Почула, як Богдан підвівся з підлоги та зупинився неприпустимо близько від мене.

Я не бачила в цей момент вираз обличчя Ольховського, але чомусь була впевнена, він зараз мав серйозний вигляд, без ось цієї своєї безглуздої усмішки, яка мене бісила в Богдані найбільше.

– Сам не знаю. Ти була надто близько, пахла смачно, твої дотики опинились дуже ніжними. І я раптом захотів дізнатися, які на смак твої губи. Вирішив їх спробувати, – таки відповів серйозним тоном.

– Більше так не роби.

Він все ж таки посміхнувся.

– Не можу обіцяти того, чого не маю наміру робити.