Розділ 5

– Мамо, ну можна я з тобою поїду? – прохала Аліса, не залишаючи ідею провести зі мною весь день.

Усадивши малу до себе на коліна, я погладила рукою біле волосся. Пропустила між пальців м'які пасма, вдихнула їхній аромат.

– Ні, лисичко. Я буду дуже зайнята на роботі, мені ніколи буде приділити тобі час.

– Ну, будь ласка, матусю. Мені так у тебе сподобалося, – склавши руки під підборіддям, хитра лисичка продовжувала вмовляти, але я залишалася непохитною.

– Якось іншим разом, добре? – все ж таки здалася я, зрозумівши, що засмучую дочку.

– Обіцяєш? – Запитала Аліса і я кивнула. Звісно ж, обіцяю.

Допила каву, яка вже встигла охолонути, попрощалася з донькою і дала вказівки її няні: ніяких соків і солодощів без мого дозволу. В Аліси діатез на солодке, все має бути строго під контролем і в мінімальних дозах.

Ішла на роботу, а серце – залишала з Алісою вдома. На душі неспокійно. Ми з донькою ніколи так надовго не розлучалися, як останнім часом, коли я вирішила повернутися до бізнесу покійного батька.

Водій чекав на вулиці біля машини. Я вийшла з дому, озирнулася. Туга наринула, але я швидко зуміла взяти себе в руки, нагадавши собі, що все це заради майбутнього дочки. Я повинна повернути сімейний бізнес, його розвивати, а коли лисичка підросте, то передати їй у спадок усі володіння.

Дочекавшись, коли я підійду до машини, водій відчинив переді мною задні дверцята в іномарці. Зручно влаштувалася, наказала водієві їхати на роботу.

До агрохолдингу дісталися за пів години. Я вийшла з машини, на повні легені вдихнула міське повітря. Травень. Все цвіте і пахне довкола, але не в місті. Тут тільки смок врізається в ніздрі та неприємно лоскоче.

Ранок понеділка. Співробітники агрохолдингу, метушливо перебираючи ногами, прямували до ліфта. Я неквапом підійшла до одного з ліфтів, натиснула на кнопку. Боковим зором вловила силует чоловіка, який щойно порівнявся зі мною.

Одна мить і серце забилося частіше, адже це був пан Ольховський.

– Доброго ранку, Маргарито Олександрівно, – привітався Богдан і я змушена була йому відповісти взаємністю.

Ліфт приїхав, відчинив свої дверцята й Ольховський першим увійшов до ліфта, я слідом.

Зайнявши місце біля дверей, дивилася перед собою на одну крапку. Яке лайно! У кабінці ми опинилися лише вдвох. Знову тет-а-тет з Ольховським за іронією долі.

Підозра, що Богдан переслідує мене, змусила розхвилюватися. Непереконливою я була там, на цвинтарі. Ось тепер і тягатиметься слідом як приватний детектив.

Ліфт підозріло завібрував і за кілька секунд різко зупинився. Мене хитнуло і, не втримавши рівноваги, я почала падати, але була спритно спіймана Богданом в останню мить.

Міцно обійнявши мене за талію, Богдан нависав зверху. У кабінці було темно, я не бачила обличчя Ольховського, лише чула його важке дихання.

– Не забилася? – спитав він якось стривожено.

– Зі мною все добре, – відповіла, але Ольховський продовжив підтримувати мене. – Може, ти вже мене відпустиш?

Тяжке зітхання вирвалося з Богдана, і через секунду я вже стояла на колишньому місці, повернута до чоловіка спиною.

– Що це щойно було? Чому світло згасло? – схвилювалась я.

– Не знаю, зараз подзвоню.

Але додзвонитися до Ольховського не вдалося через поганий прийом сигналу на мобільному.

– Чорт забирай... тут ні хріна не ловить зв'язок! – вилаявся Богдан. – Доведеться чекати, коли ліфт полагодять або що там у них трапилося?

– М-да... Застрягти в ліфті – якось не входило в мої плани, – буркнула я, а про себе додала: тим більше з тобою.

– Згоден, застрягти у ліфті ще й з такою компанією!

Я різко обернулася.

– Ти маєш щось проти моєї компанії?

– Та так собі компанія. Гірше й не вигадаєш.

– Можна подумати, мені дуже подобається стирчати тут. І чекати незрозуміло на що.

Легкий смішок Ольховського. Гад який! Він глузує з мене?

– Ну раз ми з'ясували, що терпіти один одного не можемо, то пропоную пограти у міста. Або зайнятися чимось цікавим, допоки нас звільнять. Ще невідомо, скільки часу на це піде.

"Чимось зайнятися цікавим" - здалося мені жахливим.

– Ага, розбіглася. Нічим я з тобою не займатимуся! – Тільки встигла сказати, як відчула на своїй талії руки Ольховського, вони нахабно повзли вниз і погрожували ось-ось затриматися на сідницях.

– А даремно, може, тобі сподобається, – млосно видихнув десь над моєю маківкою.

– Руки прибери від мене, придурок стурбований, – пирснула від обурення.

Богдан засміявся. І таки відійшов.

– Та кому ти потрібна, королева снігова!

– Це я королева снігова?

– Ну, а хто ж ще? Більш зарозумілою і гордовитої пані, яка дивиться на всіх зверхньо, ​​я ще не зустрічав.

– А на таких, як ти, інакше й не можна дивитися.

Ольховський увійшов в азарт, я відчувала, як його розчарувала наша словесна суперечка.

– Що означає такий, як я? Ну, Марго… Почала, то домовляй до кінця.

"Такий придурок, як ти", – кипіло всередині мене, але продовжувати баталії не хотілося.

***

– Цікаво, нас взагалі збираються сьогодні звільняти чи вони навіть не знають, що в ліфті хтось застряг? – буркнула я і від злості ледь не тупнула ногою.

– Без поняття, – озвався Богдан і в цей момент кабіна ліфта підозріло хитнулася.

– Ой! – злякано схопилася обома руками за стіну.

А виявилося, це Ольховський примостився на підлогу.

– Якщо хочеш, приєднуйся, в ногах правди немає.

– Ще я на брудній підлозі не сиділа.

– Не на підлозі, а на моєму піджаку.

– Тим паче.

– Ну, не хочеш – як хочеш. Двічі запрошувати не збираюся, – посміхнувся Богдан.

Я замовкла, Ольховський теж підозріло притих. І раптом така хвиля паніки накотила, мені чомусь стало страшно в цій темній та мовчазній кабінці.

– Гей, Ольховський! – Покликала я, але відповіді не було. – Богдане, ти де?