4.2

Богдан

Не хотів відпускати, але довелося. Поглядом проводжав Марго доти, доки вона не перетворилася на крапку на горизонті, а згодом і зовсім зникла.

Погано контрольована агресія накрила задушливою хвилею. Озирнувся на могилу покійної дружини.

Ні, ну яка стерва все ж таки! Це я не про Улю, а Марго, так звану подругу. Обізвала мене самозванцем, сказала, що я погано знав свою дружину.

Так, погано. Але чому? Просто так склалося, якби ж не ДТП, впевнений, ми б з Уляною змогли порозумітися. Я так і не встиг полюбити цю дівчину, проте відчував до неї безмірну повагу, а це вже чимало.

Я міг би її покохати. Уляна була дуже світлою людиною, з чистою душею та добрим серцем. Згодом я б точно змінив до неї своє ставлення і, можливо, вона б теж змогла хоч трохи покохати мене у відповідь.

Випустивши гірке зітхання розпачу, мотнув головою, проганяючи відлуння минулого. Згадав про Марго і знову розлютився. Бісила мене ця цаца, як ніхто і ніколи. І я пояснити не міг, звідки це все бралося, просто з першої зустрічі у нас не склалося один з одним порозумітися.

“Як вона сказала? Давня подруга”, – підказав внутрішній голос.

"І ти навіть це не перевіриш, а повіриш на слово?"

Перевірю обов'язково! А тому вже за п'ять хвилин сидів за кермом своєї тачки й тиснув на педаль газу, бажаючи якнайшвидше дістатися до родинного гніздечка Скорікова.

З Ігорем Івановичем ми рідко бачимося, не частіше ніж один раз на квартал, коли я надаю звітність у справах фірм, якими мені довірили керувати. Скоріков уже відійшов від справ, зваливши на мої плечі та плечі своєї дочки всю відповідальність.

В'їхав у заміське селище, зменшив хід.

Поки їхав, весь час думав, як повернути розмову. Та й де гарантії, що у Скорікова не почалася деменція? Може, він уже нічого не пам'ятає.

Загальмував навпроти воріт, відеокамера помітила мою машину. І за мить ворота почали відчинятися, звільняючи проїзд.

У середині будинку мене зустріла прислуга, провела до кабінету Скорікова.

Скоріков сидів за столом, задумливо читав газету. Я посміхнувся, дивлячись на цього чоловіка. Постарів, голова зовсім біла стала. А потім згадав про його сварливу дружину й аж пересмикнуло всього. Змія підколодна, а не жінка. Бережи Боже з такою одружитися, душу з тебе всю вимотує і висмокче всі життєві соки. Краще я холостяком до кінця своїх днів буду, ніж ось так мучитися як Скоріков.

Ігор Іванович – непоганий мужик насправді, ось тільки не пощастило йому з бабою.

– Богдане? Несподівано. Ти не казав, що приїдеш, – відірвавши погляд від газети, Скоріков сфокусувався на мені.

– Доброго дня, Ігорю Івановичу. Я у справах, багато часу у вас не заберу.

– Ну добре, сідай, – кивнув на крісло навпроти письмового столу, – кава, чай чи щось міцніше?

– Нічого. Я буквально на п'ять хвилин, хочу дізнатися у вас про дещо.

Дочекавшись, коли я влаштуюсь у запропонованому кріслі, Скоріков поклав руки на стіл, пальці між собою зчепив у замок. Дивився на мене з цікавістю, мовляв, з якого приводу завітав.

– Ну що там у тебе трапилось, Богдане? – почав Скоріков.

– В агрохолдингу нещодавно відбулося засідання акціонерів, обрали генерального директора, точніше, директорку.

– Так, чув уже про це.

– І як вам новина?

– Обурлива! Ще й питаєш? Це все витівки Зубенка, я знаю цього біса старого. Він вирішив нас на бабки кинути, зараз мутитиме свої брудні справи.

– Я теж так подумав, на жаль.

– Зачекай.

Скоріков підвівся з крісла, підійшов до міні-бару і дістав звідти графин із бурштиновою рідиною. Я дочекався, поки Ігор Іванович наповнить келих і осушить його одним махом.

– У мене ось які підозри щодо цього. Це стерво, ну в сенсі його дружина, вона ж ні чорта не розуміє у справах агрохолдингу. А може, й засланий козачок. Загалом, гадаю я, що вони зараз створять якусь нову фірму, переведуть туди активи, а агрохолдинг доведуть до банкрутства.

– Думаєте, у них вийде? – Засумнівався я в підозрах Скорікова. Перевести активи? Ну це не так просто зробити.

– Нічого в них не вийде, поки я живий! – і на доказ свого рішучого настрою Скоріков із гуркотом опустив кулак на стільницю.

Довелося трохи зачекати, коли в Ігоря Івановича стихнуть сильні емоції.

– Це ще не все, Ігорю Івановичу. А скажіть, будь ласка, ви пам'ятаєте всіх подруг вашої покійної племінниці?

– Ти маєш на увазі Улю? – Я кивнув у відповідь і Скоріков задумався. – А чого це ти раптом вирішив запитати?

Взяв невелику паузу, збираючись із думками. Щось інтуїція підказувала, поки що не видавати Марго. Всередині мене все кипіло, варто було згадати цю жінку, а потім, коли я розумів, що вона може бути пішаком у руках Зубенка, відпускало.

– Так, просто запитав. Нещодавно зустрів одну жінку біля могили Улі.

– Хто така?

– Не знаю, вона не представилася.

– Може, з роботи її, ну з дитячого садка?

– Важко сказати, я не роздивився обличчя цієї жінки.