4.1

– Висловився? А тепер дай мені пройти, – не чекаючи на відповідь, я рвонула вперед, але була спритно спіймана Ольховським. – Що ти собі дозволяєш? Відпусти негайно.

Наче зірвавшись із ланцюга, Ольховський міцно утримував мене обома руками. Усі спроби вирватися були марними. Я відштовхувала від себе, як могла, але він ще сильніше стискав мене кільцем своїх рук. Ще б пак! Він же чоловік, я апріорі слабша за нього.

Вибившись із сил, я перестала вириватися. Притихла.

– Ти про це пошкодуєш, недоумку.

– Чоловікові своєму розповіси? – З глузуванням кинув. – Так розповідай, я його не боюсь. Що ти робила біля могили моєї дружини?

– Не відчепишся, так? Гаразд, я тобі все розповім.

Богдан розімкнув обійми, і я полегшено зітхнула. І скільки сили в цьому йолопі, він мене ледве навпіл не зламав!

– Уляна – моя давня подруга, – почало було я, але Ольховський швидко мене перебив.

– Досить вішати мені на вуха локшину. В Уляни не було подруг, тим більше таких стерв, як ти.

– Виходить, ти погано знав свою дружину. До речі, скільки часу ви були одружені? Я не пам'ятаю, щоб Уля виходила заміж вдруге, інакше вона запросила б мене на весілля.

Ольховський задумався, і я зрозуміла, що вміло потрапила в ціль, натиснула на його вразливе місце. Він же ні чорта про мене не знав, точніше, нічого не знав про Уляну. У минулому ми зустрічалися з Богданом зовсім недовго, до пуття не впізнали один одного. Та й була в нього тоді кохана дівчина, збирався з нею одружитися.

– Це тебе не стосується, – огризнувся в решті решт. – Добре, уявимо, ти її подруга. Тоді чому тебе не було на похороні Улі, хм?

– Я не знала, що вона померла. Мені ніхто не зателефонував.

– Може, тому що про твоє існування ніхто не знав?

– Ну ось ти й сам відповів на власне запитання.

– Брешеш.

– А ти? Ти дуже чесний? Ти ж нічого не знаєш про свою дружину! Це ти самозванець, а не я, – і на емоціях я тицьнула пальцем у плече Ольховському.

Але вже за мить сильно пошкодувала про свою поведінку, вихлюпнула надто багато емоцій, перейшла на особистість Богдана і ледь не видала себе!

– Так, близьких стосунків у нас з Уляною не було, якось не встигли. Уля потрапила у ДТП. Безглузда смерть. Але я не самозванець. Уля була вагітна від мене. Ось тут, – рукою вказав на могилу, – поховано дві близькі мені людини. Дружина та дитина, яка так і не встигла народитися. А я навіть не знаю, хто в нас був: хлопчик чи дівчинка.

“Дівчинка. У нас народилася чудова дівчинка. Зовні схожа на маму, а характер їй дістався тата”, – обізвалося всередині мене.

Якби я так сильно не ненавиділа Ольховського, то, напевно, повірила. І погляд цей сумний, сповнений перманентного болю, мене б зворушив до глибини душі.

Але мене не чіпало анітрохи! Всі почуття, які я могла б відчувати до батька моєї маленької донечки, були паралізовані. Ні краплі жалю. Ні суму. Ні-чо-го!

– Значить, ми у всьому розібралися, – хмикнула я.

– Ти ж мені зараз збрехала? Що ти замислила?

– Нічого.

– Чому з'явилася лише зараз? Чому обійняла посаду генерального директора агрохолдингу?

– Занадто багато запитань, Богдане Олексійовичу. Я втомилася від наших розмов, але нагадаю, що ви мені ніхто. І надалі, тримайте себе в руках. Якщо продовжите переслідувати мене або погрожувати, то я звернуся до поліції.

Богдан очманів від моєї зухвалості, навіть не знайшов що відповісти. Стояв на місці, як цвяхами прибитий до дошки. Не смів і кроку ступити.

На цей раз я від нього пішла, та не пішла навіть, а втекла. Але відтепер знала, що Ольховський не дасть спокою, стежитиме за мною, шукатиме інформацію.

Отже, доведеться трохи змінити плани.