Розділ 4

Зробивши над собою неабиякі зусилля, я підійшла до свого пам'ятника.

"Ну привіт, це твої улюблені, пам'ятаєш?" – Поклавши на надгробну плиту букет білих троянд, відступила на один крок.

На мене дивилася усміхнена дівчина. На кольоровій фотографії було добре видно риси обличчя, навіть розсип ластовиння та кожну мімічну зморшку навколо очей.

Від тієї дівчини нічого вже не залишилося, ластовиння теж давно немає. Його я навчилася приховувати за гарним консилером та тональним кремом.

Я була так зайнята розгляданням власного пам'ятника, що нічого не помічала навколо. Емоції накривали з головою, минуле з боєм вривалося у свідомість, змушувало згадувати та шкодувати про все.

Так, я шкодую, що одного разу так сталося, що після загибелі близьких переїхала жити до будинку дядька. Знала б, чим все обернеться, ні за що не погодилася на цю авантюру.

Мої родичі – дуже мерзенні та підлі люди. Вони нічим не гидували на шляху досягнення цілей заволодіти спадщиною. Навіть любов Ольховського купили та підсунули мені, запакували все в гарному залицянні молодого чоловіка.

Не знаю, чи входило в їхні плани моя вагітність або ж все випадково вийшло. Дочка – єдине, про що я ніколи не шкодуватиму. Вона – мій яскравий промінець наприкінці цього не просвітного тунелю.

Піднявся вітер, волосся на моєму обличчі розкинув і я спішно відвела його убік. Почулися кроки, ніби хтось дуже поспішав.

Тільки встигла відчути за спиною чужу присутність, як на моїй руці стиснулися пальці, і я вимушено обернулася.

Потужний удар під дих, адже навпроти мене стояв не хтось інший, як Ольховський. На обличчі озлоблена маска застигла, на губах не усмішка, а якийсь хижий вищир.

Я розхвилювалася, очима блукала по Ольховському вгору-вниз.

Чорт... Як він тут виявився? Сьогодні ні річниця смерті Уляни, ні дата народження. Невже таки стежив за мною? Дивно, але я нічого не помітила, не відчула жодного стеження.

– Що ти робиш біля могили моєї дружини? – процідив крізь зуби Ольховський, буравлячи мене принизливим поглядом. – Ти язик проковтнула? Звідки ти знаєш Уляну? Квіти їй принесла, до речі, це були її улюблені.

Кивнув за мою спину, лещата пальців навіть не намагався послабити на моїй руці. Смикнулася, як від ляпаса.

– Пусти, – теж крізь зуби промовила.

– Ти не відповіла на моє запитання.

– Що ти собі дозволяєш? Відпусти мою руку, інакше буде синець.

Усвідомивши, що його дотик завдає мені фізичного болю, Ольховський все ж таки розтис лещата, але відходити ні на крок навіть не думав. Стояв непробачно близько, я навіть чула його важке дихання.

– Повторюю своє запитання. Звідки ти знаєш Уляну? Чому прийшла до неї на могилу та принесла квіти? – не зупинявся Богдан, його гострий погляд протикав мене наскрізь.

Мить, щоб з думками зібратися і взяти себе в руки. Тільки думки в голові хаотично розбіглися в різні боки, як таргани під час цькування.

Ах, зарано він про все здогадався, адже до ювілею агрохолдингу я не повинна була видати себе. Конспіраторка з мене нікудишня, як виявилося.

– Ну… Я чекаю, Марго. Чи ти не Марго? – примружився з підозрою. – Та хто ти така, чорт забирай?!

– Слухай, я не повинна перед тобою звітувати. Ти мені ніхто, зрозумів?

А я й сама не зрозуміла, коли саме ми перейшли на “ти”. Стояли один навпроти одного, спопеляли поглядами. Мені стільки гидоти хотілося сказати Ольховському, виплюнути йому в обличчя все, що в душі скупчилося за п'ять років.

Як йому живеться на мої гроші? Як він із задоволенням прийняв спадок, ставши вдівцем?

Чи є в ньому щось людське або жадібність остаточно затьмарила розум?

Чому він так зі мною вчинив, адже казав, що не ворог мені?

Багато чого хотіла висловити, та не могла. Ще не час.

– Ти звідси не втечеш, поки мені все не розкажеш! Думаєш, з'явилася з нізвідки, вся така холодна і гордовита, можеш ось так легко керувати чужими долями? Я ще на засіданні акціонерів зрозумів, що ти птах, коли всі учасники проголосували за твою кандидатуру. Скільки ти заплатила їм?

– А-а-а… ось у чому річ! Дорослий хлопчик образився, що йому не дали керувати такою махиною. Забрали улюблену іграшку, га?

– Стерво! Ти самозванка, я відчуваю це. І докопаюся до правди, витягну назовні всі твої скелети, можеш навіть не сумніватися в цьому.

У його словах прозирав неприховуваний біль і десь усередині мене все тріумфувало. Ну нарешті йому боляче! Він рве і метається, як дикий звір, що потрапив до капкана.

Ось тільки це ніщо, порівняно з тим, що довелося відчути мені. За кожну пролиту сльозинку, за кожну секунду страху Ольховський сповна відповість. Я розкрию його підлу змову з моїми родичами, заберу своє, що належить мені по праву народження. А злочинну банду – всіх до одного, відправлю за ґрати!