3.2

Машина в'їхала у відчинені ворота і загальмувала неподалік від триповерхового котеджу, де ми жили з Алісою останнім часом. То був будинок Зубенка. Друг батька люб'язно запропонував пожити в нього, доки між нами існує фіктивний шлюб.

– Костянтине Павловичу, я хочу на могилу з'їздити. Вибачте, не складу вам компанію за обідом.

– До батьків поїдеш? – уточнив чоловік.

– Так, п'ять років не була. Душа рветься туди, хочу побачити.

– Ну добре, їдь. Тільки будь обережнішою, дівчинко. За тобою ніхто не стежить?

– Ні, та кому я потрібна? – Безтурботно посміхнулася.

Я могла бути потрібна тільки Ольховському, але він – той ще йолоп, навіть не додумається стежити. А для інших я взагалі нецікава. Можна бути спокійною… поки що.

Попрощавшись, сіла на заднє сидіння іномарки й наказала водієві відвезти мене на цвинтар до батьків. Дорогою заїхали до квіткового магазину, обрала квіти для тата та мами, а ще для Славика – першого чоловіка, від якого колись була вагітна. Але дитині не судилося народитися, після пожежі, коли загинули рідні люди й мало не загинула я сама, вагітність зірвалася.

– Дайте ще білі троянди. Десять штук, – звернулася до продавчині квіткового магазину.

Треба б і собі на могилу сходити, подивитися, як там все влаштовано.

Незабаром іномарка зупинилась навпроти центрального входу до цвинтаря. Я підхопила з сидіння букети та попрямувала далі.

П'ять років мене тут не було, теоретично могла забути дорогу до могил, але ні. Ноги самі привели мене. Я йшла, особливо не замислюючись, куди я йду.

Зупинилася навпроти могили батьків, поклала квіти. Знала, що не зможу стриматись і обов'язково заплачу. Я і повсякденному життю особливо не вмію стримувати емоцій, варто лише згадати батьків. Загинули такими молодими, лише у п'ятдесят. Ще жити й жити, як то кажуть.

Натягнута всередині струна надірвалася, сльози скотилися по щоках. Але я навіть не стала їх скидати рукою, тільки рот долонею затиснула, щоб назовні не вирвався несамовитий схлип.

"Як мені вас не вистачає, рідні мої", – подумки промовила.

Задерла голову, глянула на небо й натягнуто посміхнулася.

А вони ж були десь там, на небі. Дивилися на мене зверхньо, ​​спостерігали за моїм життям.

Ні, заради близьких я більше не плакатиму. Я стану сильнішою, іншого вибору в мене все одно немає.

Підійшла до могили Славика, поклала квіти. Але вже не плакала, тільки серце рвалося на шматки від болю і туги. Ми могли бути щасливими, так любили один одного, чекали на появу нашого первістка.

Зітхнула.

Все в минулому. Вони тут під землею лежать. А я тут по землі ходжу.

Повернула голову праворуч і відчула, як усередині мене все перевертається. Пам'ятник із білого мармуру, дуже красивий. На ньому моя фотографія та дві дати.

Я померла. Мене немає.

Цікаво, а хто насправді похований? Невже мої родичі опустилися до такої ницості, що поховали чужу людину, спеціально вбивши її для цього випадку?

Усвідомлення, що через мене померла людина, боляче вдарило чимось важким по голові. Ноги підкосилися.

Я розгадаю таємниці, розставлю все на свої місця. Покараю кожного, хто наважився мені завдати болю, хто вбив моїх близьких і мене. Адже я теж офіційно мертва вже як п'ять років.

Тікавши з дому дядька, я й подумати не могла, що родичі зіграють зі мною в таку підступну гру. Вони не оголосили мене у розшук, а просто підлаштували мою смерть. Я згоріла живцем у машині на місці ДТП – так усім піднесли. І всі повірили!