3.1

Богдан

Дочекався, коли Марго сяде в іномарку, і машина рушить з місця. Слідом поїхав, особливо не роздумуючи. Діяв рішуче, піддавшись імпульсам.

Дорога вела до аеропорту. Цікавість зростала.

Прибувши до аеропорту, іномарка припаркувалася на спеціальному майданчику і жінка вискочила на вулицю. Я теж припаркував машину неподалік, тому не загубив поглядом пані Зубенко.

У залі для очікувань зайняв місце в сусідньому ряду, постійно поглядав у бік Марго. Вона теж поглядала – тільки не на мене, а на велике табло, де були написані авіарейси.

“Ось ти й став параноїком. Задоволений?”, – підночував внутрішній голос, але я швидко послав його лісом.

Ну і нехай параноїк, зате набагато дієвіше, ніж ті крокодилячі сльози, а не інформація, що дав мені детектив.

Незабаром жінка підвелася з місця, я пішов за нею. У залі, де йшла реєстрація на рейси, було дуже галасливо та жваво. Ледве не загубив Марго кілька разів.

Вона побігла назустріч солідному чоловікові, обняла його за шию і поцілувала в щоку. Гримаса гидливості застигла на моєму обличчі в цю ж мить. Гидота яка - бачити ці поцілунки. Те, що це був пан Зубенко – не сумнівався жодного разу. І хоч ми не знайомі, я не один раз бачив його фотки, тому одразу ж впізнав акціонера агрохолдингу.

М-да... Така молода, красива і зі старим вирішила своє життя пов'язати. Заради грошей, тут навіть не сумніваюся. Мимоволі згадав своє перше кохання, посміхнувся. Міла теж була ще тією устрицею, за гроші душу дияволову готова була продати. І хоч я не такий багатий, як Зубенко, Міла все ж таки примудрилася витягнути з мене чимало грошей. І тягнула б досі, якби п'ять років тому у мене не відкрились очі на нашу любофф. Так, саме любофф, адже любов’ю там і не пахло.

Подружжя попрямувало до виходу, я не відставав. Спостерігав за ними, ловив кожну дію. Щось не схоже, щоб у цієї пари були романтичні стосунки, швидше, якісь дружні, але це не точно. Можливо, Зубенко через свій вік, стриманий мужик і не любить публічної демонстрації почуттів. А може, тут щось інше, але що саме – я поки що не зрозумів.

***

– Добре, що приїхали, Костянтине Павловичу. Без вас було дуже важко.

Відчинивши в мерседесі дверцята, Павлович галантно подав мені руку. Дочекалася, коли чоловік забереться в салон за мною і сяде поруч на задньому сидінні.

– Як успіхи? Все виходить? – поцікавився друг батька.

– Похвалитися поки що нічим, але я намагаюся.

– Головне, слідуй плану і не відходь від нього ні на крок.

– Так, я все пам'ятаю. До ювілею агрохолдингу я не видам себе, не робитиму жодних кроків.

– Розумниця. Ти дуже рішуча та наполеглива дівчинка, батько б тобою пишався.

Нагадування про батька викликало у серці смуток. Туга накотила хвилею, але я швидко впоралася з бажанням пустити сльозу. Ні, не на часі плакати. Я маю бути сильною незважаючи ні на що, інакше все буде дарма.

– Дякую вам, – натягнуто посміхнулася, приховуючи справжні емоції за крижаною маскою. – Без вас нічого не вийшло б.

Павлович усміхнувся у відповідь, нагадав, щоб я не забувала про його спортивний інтерес у цій грі – надрати дупу Ігорю Івановичу, виявляється, він з молодості недолюблював мого дядька. До того ж Павлович переконаний, що пожежа в будинку, при якій загинули мої батьки та перший чоловік, була підлаштована саме дядьком та його дружиною. Вони відправили на той світ всіх моїх близьких, а мене – багату спадкоємицю, молоду та дуже довірливу, забрали до себе. Прибрали до рук бізнес покійного батька, користуючись моєю недосвідченістю. Якби ж мені хтось сказав про це раніше, я нізащо не повірила, але зараз вірю. Це справді так, мені самій довелося втекти та сховатися під чужим ім'ям, коли тітка Люба вирішила вбити мене.