Розділ 3

Я сиділа за робочим столом, уткнувшись поглядом у монітор, як у кабінеті відчинилися двері.

– Не заважатиму? – Запитав Ольховський, застигши у дверному отворі.

– Заходьте, Богдане Олексійовичу.

Випрямила спину, зробивши поставою рівною, і почала морально готуватися до розмови. Богдан мінував кабінет, зайняв вільний стілець, що стояв навпроти мого столу.

Ніздрями вловила терпкий запах його одеколону і раптом згадала, що п'ять років тому він користувався таким самим. Так, дійсно. Я добре пам'ятаю цей аромат деревини з нотками бергамота.

– Слухаю вас, – почала першою.

– Я подумав над вашою пропозицією.

Напружилася, на обличчі в Ольховського холодна маска застигла, нічого до ладу не розгледіти. Так? Або ж ні? У його ж інтересах погодитися, щоб зберегти вплив у компанії, але зачеплена гордість може зіграти з Богданом у злий жарт, якщо ж все-таки надумає відмовитися.

– Я приймаю її, Маргарито Олександрівно. Готовий узятися за роботу.

Я спробувала приховати хвилювання, що зненацька охопило, злегка посміхнулася. А серце в цей момент перевернулося в грудях, ми ж тепер будемо постійно разом. Як витримати цей близький контакт та не розкрити усі карти?

– Дуже добре, що ви погодилися.

– Мене сьогодні не буде по роботі, а з завтра вранці я у вашому повному розпорядженні.

Кивнула у відповідь, поглядом провела Ольховського до дверей.

***

Богдан

Попрощавшись із Марго, поїхав до детективу. Він дзвонив зранку, казав, що зібрав якусь інформацію, яку я просив.

– Чим потішите? – глянув на приватного детектива з неприхованою надією. Стільки бабла йому відвалив за роботу, отже, має бути результат.

– Ось, будь ласка, – поклав на стіл переді мною папку з документами.

Почав вивчати. Зубенко Маргарита Олександрівна. Двадцять дев'ять років, є дочка Аліса, їй чотири з половиною рочки. Чоловік – Зубенко Костянтин Павлович, 58 років.

Нахмурився. А одружились вони торік, отже, в Аліси інший батько.

Шурхотів документи, але нічого знайшов.

– А хто батько дівчинки? Чи є по ньому якась інформація?

– Ні. Маргарита – одинока мати, так записано у свідоцтві про народження її дочки, – відповів детектив.

Окей, добре. Треба дивитись далі, п'ятою точкою відчував, що має бути якась зачіпка.

"Маргарита Олександрівна", – промовив подумки. Ні, не складалися у голові деталі пазла в цільну картинку. Дочка емігрантів з Естонії, батько – колишній військовий, покійний. Мати теж покійна. Все! Більше нікого серед родичів не знайшов детектив.

– Слабкувато, – підсумував я, закривши папку. – За ті гроші, що я вам заплатив, можна було й більше інформації накопати.

– Я працюю над цим, Богдане Олексійовичу. Просто потрібно трохи більше часу.

Посміхнувся. Промовчав, що більше не дам цьому бісу ні копійки. Інформація – ну така собі, я б і сам її знайшов, порившись в інтернеті.

Розчарований, пішов від детектива. Стрибнув за кермо і ще довго сидів на місці, обмірковуючи ситуацію.

Річ у маленькій дівчинці. Вона не давала мені спокою. Серцем відчував з нею зв'язок, саме вона могла стати ключиком до всіх замків, під якими пані Зубенко ховала свої таємниці.

"Може, варто влаштувати стеження за Марго?" – Запропонував внутрішній голос і я задумався.

Ну, ні. Це вже надто, я ж не параноїк там якийсь. Просто не можу змиритися, що відтепер мною керуватиме жінка молодша за мене, та ще й без досвіду роботи. Я в агрохолдинг всю душу вкладаю і всі сили, компанія була на межі банкрутства, і саме я піднімав її з колін. Бісить, що Зубенко прийшла на все готове.

Запустивши двигун, рушив з місця. Поїду краще на роботу, хоч і не планував там з'являтися. Думав, детектив потішить, і я займуся скелетами в шафі цієї незнайомки, але не сталося.

Під'їхав до стоянки біля будівлі головного офісу, почав паркуватися, як помітив Маргариту. Швидким кроком вона прямувала до одного легковика, озиралася постійно. Схвильована така.

"Дай їй спокій", – наказував сам собі, а руки тяглися до ключа запалювання.

А ось дзуськи, не дам, поки у всьому не розберуся!

***

Богдан

Дочекався, коли Марго сяде в іномарку, і машина рушить з місця. Слідом поїхав, особливо не роздумуючи. Діяв рішуче, піддавшись імпульсам.

Дорога вела до аеропорту. Цікавість зростала.

Прибувши до аеропорту, іномарка припаркувалася на спеціальному майданчику і жінка вискочила на вулицю. Я теж припаркував машину неподалік, тому не загубив поглядом пані Зубенко.

У залі для очікувань зайняв місце в сусідньому ряду, постійно поглядав у бік Марго. Вона теж поглядала – тільки не на мене, а на велике табло, де були написані авіарейси.

“Ось ти й став параноїком. Задоволений?”, – підночував внутрішній голос, але я швидко послав його лісом.

Ну і нехай параноїк, зате набагато дієвіше, ніж ті крокодилячі сльози, а не інформація, що дав мені детектив.

Незабаром жінка підвелася з місця, я пішов за нею. У залі, де йшла реєстрація на рейси, було дуже галасливо та жваво. Ледве не загубив Марго кілька разів.

Вона побігла назустріч солідному чоловікові, обняла його за шию і поцілувала в щоку. Гримаса гидливості застигла на моєму обличчі в цю ж мить. Гидота яка - бачити ці поцілунки. Те, що це був пан Зубенко – не сумнівався жодного разу. І хоч ми не знайомі, я не один раз бачив його фотки, тому одразу ж впізнав акціонера агрохолдингу.

М-да... Така молода, красива і зі старим вирішила своє життя пов'язати. Заради грошей, тут навіть не сумніваюся. Мимоволі згадав своє перше кохання, посміхнувся. Міла теж була ще тією устрицею, за гроші душу дияволову готова була продати. І хоч я не такий багатий, як Зубенко, Міла все ж таки примудрилася витягнути з мене чимало грошей. І тягнула б досі, якби п'ять років тому у мене не відкрились очі на нашу любофф. Так, саме любофф, адже любов’ю там і не пахло.