2.2

А я й не помітила, як Артур підійшов до мене зі спини. Здригнулася, відчувши на своїй талії сильні руки. Долоні ковзнули нижче, затрималися на стегнах.

Його дихання колихало волосся на моїй маківці, а в мене від цього непристойно близького контакту сперло подих і серце завмерло на мить, але вже незабаром помчало по всій грудній клітці справжнім галопом.

– Ти мені давно подобаєшся, немає більше сил приховувати свої почуття, – відкинувши моє волосся на одне плече, ледве торкнувся губами до вигину шиї. – Я не хочу бути просто другом. Дозволь стати тобі ближче… моя дівчинка.

Я знала, що рано чи пізно цей незручний момент обов'язково настане, але наївно вважала, що Артур зустріне якусь іншу жінку і переключиться на неї. Не зустрів! Як і раніше, дивиться на мене голодними очима, роздягає подумки.

Як це – дружити з чоловіком, який відчуває до тебе далеко не платонічні почуття, а ти його реально вважаєш другом? Тяжко. Але я егоїстка за своєю природою, не змогла відмовитися від цієї дружби, тому що дуже потребувала сильного плеча, безмірної підтримки.

Підчепивши пальцями бретельку, оголив моє плече і в той самий час губами проклав доріжку від шиї до плеча.

Я різко крутнулася, руками уперлася в потужну грудну клітку.

Погляд, як у переляканої мишки, був у мене в цей момент. Дихала рвано, наче пробігла справжній марафон.

Артур вигнув брову, очі примружив. Довго і пронизливо дивилися один на одного, перш ніж я наважилася сказати:

– Артуре, вибач, але я не можу відповісти тобі взаємністю.

Говоривши все це, дивлячись в обличчя чоловіка, я розуміла, що після цих слів нашій дружбі може настати кінець. Та й чи дружба це була? У нього точно ні.

– Злякалася? – На його запитання я хитнула головою і підібгала губи. – Тоді, що не так, Улю? Ми стільки років знайомі, невже ти до мене нічого не відчуваєш?

– Відчуваю.

– Але як до друга, так? – Кивнула, і Артур прибрав кільце рук з моєї талії, відступив на два кроки. Обидвома долонями розтер обличчя. – Бр-р-р… Вибач.

Він хотів піти, не прощаючись, але я наздогнала його у дверному отворі кухні, де ми перебували останню годину.

– Почекай, – поклавши руку на плече, змусила Артура зупинитися. – Артуре, я не хочу, щоб ти на мене ображався, але мені, дійсно, зараз не до стосунків. Можливо, потім, але не зараз. Ти знаєш, яку небезпечну гру я затіяла. Я маю бути максимально зосередженою і ні на що не відволікатися.

– Я все зрозумів, Улю. Які образи? – Посміхнувся і пішов, а я більше не стала його наздоганяти.

Тільки після відходу Артура мені ще довго було моторошно. Гидке відчуття, що я образила дуже хорошу людину, лоскотало під шкірою. Артур до мене з чистим серцем, а я йому в лоб видала: "Ти просто друг".

Аліса вже спала, я встигла прибратися на кухні й тепер сиділа за ноутбуком. Переглядала соціальні мережі. Довго бродила сторінками колишніх друзів, вивчала їхні новини. Натрапила на сторінку Ольховського, руки самі потягнулися клацнути на мишці альбоми з фотографіями. У Богдана зовсім небагато фоток і майже усюди він один, якщо не брати до уваги собаки.

Схоже, дівчини в нього не має. Я чомусь полегшено зітхнула, перетравивши цей факт