2.1

Богдан

Увечері зустрілися з другом у барі, я розповів про несподівану пропозицію пані Зубенко. Дімон округлив очі, цокнув язиком. Він конкретно очманів, не очікувавши на такий поворот, втім, як і я.

– І що, ти погодишся? – Запитав друг, наблизивши до мене келих з бурштиновою рідиною.

– Логіка підказує, що не варто зв'язуватися із цією панночкою. Дупою відчуваю: тут якась підлість, дуже солодко співала вона. Але як тобі пояснити, друже?! У мене склалося таке враження, що ми з цією Маргаритою десь перетиналися раніше. Манера поведінки, голос, погляд все здається таким знайомим. Але я точно знаю, що ми не знайомі. Таку ефектну жінку не забути, якщо зустрінеш.

– Так, вона гарна, тільки стерво рідкісне. Пихата занадто, як і всі багаті баби.

Мене пересмикнуло.

– Не згоден, моя дружина теж була багатою, але стервом її навіть у п'яному чаді не назвеш, – Дімон  усміхнувся, – я хочу дізнатися більше про цю Марго. Хто вона насправді така і чого хоче? Чому з'явилася саме зараз, коли мене мали обрати на посаду генерального директора?

– Найми приватного детектива, у чому проблеми, брате?

– Мабуть, так і зроблю.

***

Після вечері Аліса пішла до своєї кімнати й ми з Артуром залишились наодинці. Поки я завантажувала в посудомийну машину брудні тарілки та столові прилади, Артур допивав каву.

Я відчувала, як спину пропалював його палкий погляд, але вдавала, що нічого такого не відбувається.

– Виходить, він тебе не впізнав?

– Виходить, ні.

– Ах, Улю, ти з вогнем граєш. Я з самого початку був проти цієї ідеї, не подобається мені все це, та й Зубенко не викликає довіри.

– Костянтин Павлович – друг мого покійного батька, він знає мене з пелюшок. Повір, йому точно можна довіряти.

– Дуже сумніваюся. Зубенко – бізнесмен, свого не проґавить, тож не варто про це забувати. Що ти пообіцяла йому за допомогу?

Обернувшись, схрестила руки на грудях. Дивилась на Артура зі стомленою на устах посмішкою. Знаю, Артуру я досі небайдужа, він справді бажає мені та моїй доньці тільки добра. Але мене втомлюють його розмови, адже я вже давно все вирішила, і дороги назад немає. Як у казино, я поставила на кін все, що маю й тепер: або виграю джекпот, або прогорю.

– Частину своєї спадщини, – запізно відповівши, спіймала криву усмішку Артура.

– Це дуже багато, Улю. Ти нікому не повинна віддавати свою спадщину, навіть як подяку за допомогу.

– Інакше не вийде. Зубенко – моя єдина надія, крім нього мені більше нема на кого покластися в цьому житті, – сказала і відразу пошкодувала, зрозумівши, що образила своїми словами Артура. – І тебе теж, вибач, Артуре. Ти дуже багато для мене зробив, я ціную це, правда.

– Не варто дякувати. Я вчинив так, як вчинив би будь-який порядний чоловік.

Пам'ять відкинула мене п'ять років тому. Волоски на шкірі стали дибки, коли я згадала ті фатальні дні, які розділили моє життя на "до" і "після". Налякана і, перебуваючи в повній розгубленості, я звернулася до Артура за допомогою, не знаючи, що робити далі. Моя тітка хотіла мене вбити, і в неї це точно вийшло б, якби Артур не допоміг мені виїхати з країни під чужим ім'ям.